Поетична та драматургійна творчість українських літераторів кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Окремого зауваження заслуговує прозова творчість письменниці, перекладача, автора літературно-філософських студій, есеїв Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психо-інтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської (роман «Польові дослідження з українського сексу», «Я – Мілена» та ін.). Інтерпретація традиційного оповідного жанру – повість-інтермедія «Казка про калинову сопілку» являє собою «жіночу» версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини. «Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літературі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марія Матіос (роман «Солодка Даруся»).

Особливої уваги заслуговують твори авторів, що продовжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Анатолій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця ХХ – початку ХХІ ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово-тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі «світовим» читачем.

Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом». Своєю прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.

У 2004 році вийшла друком перша за останні десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», що складена з оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою.

Насправді головною темою романів є вічна тема любові і смерті, що перегукується з її філософським аналізом у творах Мілана Кундери (наприклад, роман «Повільність»).

Актуальною у сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка (роман «Сталінка»), Олександра Ірванця (роман «Рівне/Ровно (Стіна). Нібито роман»). Реальні картини недалекого минулого, коли в окремому районі міста легко впізнати прикмети усієї країни, переплетені з урбаністичними футурологічними картинами її можливого розвитку.

Під іншим кутом зору розглядають історичне минуле і реалії сьогоднішнього дня Євген Пашковський (романи «Свято», «Вовча зграя», «Безодня») і В’ячеслав Медвідь (кн. новел «Заминка», романи «Збирачі каміння», «Льох», «Кров по соломі»). По-новому в українському літературному контексті осмислює християнський мотив доброти Є. Пашковський у романі-есеї «Щоденний жезл», в якому постає Чорнобиль як прообраз Страшного суду. Оригінальність прози В. Медведя виявляється у поєднанні інтерпретованого Стефаникового експресіонізму і нової у сучасній українській прозі манери «потоку свідомості», за що його часто порівнюють з ірландцем Дж. Джойсом (романи «Улісс», «Поминки за Фіннеганом») і американцем В. Фолкнером (романи «Шум і лють», «Світло в серпні» та ін.).

Своєрідне таємниче переплетіння легенд, казок, містифікацій являє собою проза Юрія Винничука, у якій галицька дійсність стає художнім матеріалом, наприклад, напівдокументальні, напівмістичні книги «Легенда Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави». Особливістю стилю письменника є поєднання гумору з тонким еротизмом.

Представником декадансу в сучасній прозі, що перетворює хворобливий стан свідомості на творчий засіб, сон – на літературний жанр, вважають Юрка Іздрика («Подвійний Леон», «Біографія аутиста», «Воццек»).

Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадливістю форм. У контексті полеміки про центральність та провінційність української літератури чи творчості її окремих представників важливою ознакою сучасного прозового дискурсу є виокремлення у ньому так званого Станіславського феномену (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик), «житомирської» прози, яку творить у Києві найперше В. Шевчук, «галицької» прози (В. Кожелянко).

Мова сучасної української прози різновимірна: це і висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елементів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі. Письменники творять романи як своєрідну філософсько-мовну структуру, коли саме завдяки мові розкривається зміст (як це робить американець Дж. Барт у романах «Химера», «Листи», «Остання подорож Моряка»).

 

 

Сучасна українська література – це те, як відзначають критики, що «не існує, але є насправді».

Чітко окреслилися основні тенденції розвитку сучасної української літератури:

1. Розвиток літературно-мистецьких і гуманітарних часописів в умовах сво-боди творчого самовиявлення («Основа», «Ї», «Вежа», «Кур’єр Кривбасу» та ін.).

2. Повернення до літературного життя творів раніше заборонених авторів різних періодів української літератури (від С. Черкасенка до М. Руденка).

3. Співтворчість у єдиному літературному контексті авторів вітчизняних і діаспори.

4. Співіснування різних мистецьких течій, шкіл, напрямів.

5. Подолання тематичної «неповноти» літератури, спроби вийти у світовий контекст, віддаючи належне глобальним проблемам людства і конкретної людини.

Роздуми сучасних українських авторів, а часом і досить гостра полеміка навколо проблеми «провінційності» у широкому світовому контексті (С. Павличко, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко та ін.) є безсумнівною актуальною складовою сучасного літературного дискурсу кінця XX – початку XXI ст.

Загалом розвиток літературного процесу пострадянського періоду є доволі неоднозначним. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем. Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладижинського), А. Валентинов, Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).

 

 

Бернадська Н. І. Українська література ХХ ст. – К. : Знання-Прес, 2002.

Лебединцева Н. М. Сучасна українська література: навч. посібник. – Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2007.

Початки: Антологія молодої поезії / А. Бондар (упоряд.). – К. : Смолоскип, 1998.

Стильові тенденції української літератури ХХ століття // Упоряд. Н. Шумило. – К. : Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, 2000.

Сучасна українська література кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст. : / І. М. Андрусяк. – К. : Школа, 2006.