Політологія

 

Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.: Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права, поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.

 

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

 

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.

 

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-полі¬тичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

 

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії.

 

Протягом усієї своєї історії український народ не мав навчального закладу, який би справив більший вплив на розвиток освіти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства, від «гетьманича до посполитого». У ній, як писав І. Мазепа, «цвеченіє всякому з малоросійських дітей хотячому учитися походить» [2]. Викладачі академії, передовсім Петро Могила та його послідовники, у процесі викладання намагалися інтегрувати наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб сприяли виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам реального життя.

 

Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Дорошенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою поя¬вою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [3].

 

Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушевський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак» [4].

 

У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Крип’якевич, було багато суперечностей: «свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця