Політологія

 

Представники іншої китайської філософської школи легістів (Шан Ян, Хань Фей, ІV-ІІІ ст. до н.е.) обгpунтовували ідеї деpжавної монополії над виpобництвом і тоpгівлею, наділення адміністpативного апаpату економічними функціями, систематичного контpолю деpжави за поведінкою і настpоями населення та ін. Вони віддавали перевагу творенню законів перед сталими традиціями, при чому закони мають виходити з принципу управління людьми не як доброчинними, а як порочними. Виступаючи своєрідною партією порядку, вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато покарань і мало нагород, при цьому покарання повинні бути суворими, а ранги шляхетності – почесними; нагороди – незначними, а кари – такими, що примушують тремтіти.

 

Давньогрецька філософія як одну з найважливіших своїх частин містила філософію політичну. Це не випадково, і пояснюється тією участю у житті грецького поліса, яку брали вільні громадяни (звідси арістотелівське “людина є істотою політичною”). Ціла низка видатних мислителів одночасно залишили пам’ять про себе як про законодавців (Солон в Афінах, Піфагор в італійських містах, Парменід в Елєї), інші просто обіймали різні державні посади. Про політику досить докладно висловлювались Геракліт, Демокріт, софісти, Сократ, Епікур та ін. 

 

Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.). Платон (ІV ст. до н.е.) вважав життєздатною лише ту державу, де закон – володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх протирічь, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється у тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Відстоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати усе життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої; тобто, від сучасних теорій правової держави погляди Платона відрізняє відсутність ідеї прав особистості. Натомість, він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони, і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни – захищати, ремісники та землероби – працювати. 

 

Арістотель (ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі чього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. До правильних віднесені царська влада, аристократія, демократія із законами, до неправильних – тиранія, олігархія, демократія без законів. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Арістотель вважав тиранію та беззаконну демократію). 

 

Пізніше Полібій (ІІ ст. до н.е.) доповнив ці політичні вчення ідеями про кругообіг форм правління: царська влада – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія; зокрема, про загрозу перетворення демократії в охлократію (владу натовпу), та про змішану форму правління як найкращий державний устрій. Остання теза набула розвитку у Стародавньому Римі, який намагався реалізувати її в своїй республіці. Втім, давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грецької, хоча в працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого та інших знаходимо багато цікавих ідей, а Цицерон (І ст. до н.е.) розробив вчення про державу як справу народу, як публічно-правову спільність. Значно більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх втіленням.

 

В цілому античність є колискою сучасної політичної науки. Головні особливості античної політичної думки можна сформулювати так:

• Уявлення про єдність суспільства і держави (грецький поліс).
• Єдність етики і політики, політика розглядається як частина етики.
• Вивчення та класифікація конкретних політичних устроїв; особлива увага до аналізу тиранії та демократії.
• Ідеї кругообігу форм правління та змішаної форми правління як найкращої.
• Ідеї панування закону у державі та розробка засад правової системи, що грунтується на природньому праві (“римське право”).

 

 

У Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення – влади церковної – над владою держави та окремою людиною

У Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення – влади церковної – над владою держави та окремою людиною. Так, Августин Блаженний (ІV-V ст.) у своїй праці “Про град Божий” називав державу “великою шахрайською організацією” і відстоював тезу про її підкорення церкві, називаючи це пануванням “світла над царством темряви”. Інший християнський мислитель Фома Аквінський