Постання та зміна цінності центральності у просторі великого міста

Загалом же у радянський час превалювала централізація. Особливо акцентувалася презентаційна функція центру: помпезні площі, фарбовані фасади установ, постійне освітлення та прибране сміття. Від самого початку планування передбачало величезні площі для демонстрацій як то Майдан Свободи у Харкові чи нереалізований проект урядового центру 1930-х років у Києві.

Переконувати і вражати зовнішніх спостерігачів в першу чергу мали адміністративні споруди, тому саме на них спрямовувалися основні зусилля. Водночас житлові будинки не мали уваги, їх старіння переростало в зумисне руйнування, щоб не псувати загальної картини. З початком хрущовської житлової реформи мешканці радянських мегаполісів переїжджали з комунальної квартири чи помешкання без каналізації та водопроводу в центрі у периферійні райони новобудов, де якість житла була значно вища. Але таким чином віддалені від культурних осередків та соціальних мереж середмістя, вони не завжди могли підтримувати попередній стиль життя, втрачали сусідські зв'язки, рідше бували у центрі, поступово просторово та психологічно віддаляючись від його проблем [6].

Протягом другої половини ХХ століття більшість киян щонайменше один раз здійснили переїзди  й у переважній більшості випадків вони були відцентрові, що призводило до відчуження від історичного центру міста. Ті ж, хто живе у центрі та мають фізичну і, зазвичай, економічну можливість використання середмістя з усіма його соціальними та культурними ресурсами, прибирають на себе символічну значущість місця, зокрема атрибут «справжні кияни». Очевидно, що просторова сегрегація може мати й негативні наслідки.

У випадку Києва приміська зона, котру утворюють котеджні поселення і довколишні села, а також міста-супутники має міцну прив'язку до центру столиці через маятникову міграцію – тобто щоденні поїздки населення на роботу і навчання. Відповідно до даних Всеукраїнського перепису населення 2001 року близько 30% жителів навколишніх населених пунктів у діаметрі ста кілометрів від Києві від’їжджають на роботу до столиці . В результаті для довколишніх містечок та сіл місто стає важливою ланкою в щоденному житті, а часто – умовою виживання. Разом вони формують київську агломерацію як ще один вияв урбанізації. Щоденна міграція робочої сили – явище, розповсюджене у багатьох країнах і добре описане дослідниками. Американські професори географії та автори статті «Працювати разом, жити окремо? Географії расової та етнічного сегрегації вдома та на роботі» [2] звернули увагу, що у більшості мегаполісів США просторова сегрегація не є фіксованою, оскільки значна кількість мешканців бідних кварталів не працюють в районі свого проживання. Це справедливо і для Києва. Слід при цьому пам’ятати, що подолання відстані до місць праці, що через надмірну централізацію ділової активності та транспортних потоків подовжується через затори, забирає у працівниць та працівників денно 2-4 години, залишаючи лиш час на відновлення фізичних сил. Все це зменшує можливість того, що такі городяни можуть стати повноцінними агентами соціального життя міста, брати активну участь у формуванні його публічного простору чи в районах проживання, чи праці, чи навчання.

Стосовно сучасного Києва досі можна говорити про відсутність вільного вибору місця проживання та оточення, зокрема через структуру і стан житлового фонду, а також особливості розвитку ринку житла. Зважаючи, що у 60% киян середній дохід за 2010 рік був нижче 2000 грн.  , на кожен квадратний метр нового житла середній киянин має працювати шість місяців. Проте динаміка цін на нерухомість щороку вносить свої корективи у ці розрахунки, як правило, у бік збільшення терміну очікування.

Збільшення стратифікаційного розриву у сучасному українському суспільстві все ж супроводжується характерними для різних прошарків населення просторовими стратегіями. Попри обмежені для більшості киян можливості зміни місця проживання і таким чином вільне формування сусідських громад, соціальна сегрегація міста проявляється через зосередження у різних за рівнем престижу клубах, ресторанах, школах, місцях роботи.

Таким чином, можна зробити висновки щодо поділу простору і громади за віссю центр-периферія у великому місті.

Відсутність зв’язку між повсякденними практиками більшості городян і центром міста створює загальне відчуження від центральних районів. Доступний в центрі публічний простір не функціонує повноцінно. Через неактивне використання вуличного простору простими мешканцями його знищення не викликає спротиву, а потреба в збільшенні не акумулює навколо себе критичну масу потрібну для впливу на рішення представників місцевої влади.

Соціальне конструювання символу центру мало свої виправдання, але нині ми у крайній точці доцентрового руху і вже багато що тягне нас у зворотній бік – навантаження пасажиропотоків, старіння інфраструктури та обмежені земельні ресурси. Тож на часі запитання: що власне цінне в центрі міста, яка структура смислів наповнює його, які конфлікти створюють його напругу? Адже для одних значущість центру полягає у вигідному розміщенні, полі функціональності простору, розвитку інфраструктури, а для інших – саме історичність постає самоцінністю. Подолання негативних наслідків надмірної централізації та просторової ієрархії в Києві можна як через перегляд функціональної завантаженості центру, так і активніший розвиток віддалених районів, збільшення привабливості останніх для соціальних ініціатив і ділової активності. А наближенням місць проживання до місць зайнятості разом із підвищенням пріоритетності громадського транспорту на дорогах та поліпшення його роботи, зменшить непродуктивний час та транспортну втому городян. Все це сприятиме активізації соціального життя міста на всій його території.

 

 

1. Adams, R. E. Is happiness a home in the suburbs? : The influence of urban versus suburban neighborhoods on psychological health // Journal of Community Psychology. – Vol. 20, No. 4, October 1992. – PP. 353-372.
2. Ellis М., Wright R., Parks V. Work Together, Live Apart? Geographies of Racial and Ethnic Segregation at Home and at Work // Annals of the Association of American Geographers. – Vol. 94, No. 3, Sep., 2004. PP. 620 – 637. – http: //www. jstor. org/stable/i370606
3. Луман Н. Дифференциация / Н. Луман; Пер. с нем. Б. Скуратов. – М. : Логос, 2006. – 320 с.
4. Народне господарство УРСР, Ювілейний статистичний щорічник. – К., 1973. – С. 368
5. Никифоров А. Рождение пригородной Америки. Социальные последствия и общественное восприятие процесса субурбанизации в США (конец 40-х – 50-е гг. XX в.). – М., 2002.
6. Стрельнікова А. Специфіка соціального виключення у міському просторі (на прикладі м. Москви) // Соціологія міста. – Донецьк, 2010. – С. 419-421.
7. Топоров В. Пространство и текст / В. Топоров // Текст: семантика и структура / Гл. ред. Т. Цивьян. – M. : Наука, 1983. – С. 227-284.
8. Филиппов А. Социология пространства / А. Филиппов. – СПб. : «Владимир Даль», 2008. – 285 с.