Право приватної власності за законодавством України

1) право володіння (винятково фізичного контролю над благами) ;

2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе) ;

3) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ) ;

4) право на доход (володіння результатами від використання благ) ;

5) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага) ;

6) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища) ;

7) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину) ;

8) право на безперечне володіння благом;

9) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу) ;

10) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу) ;

11) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку) ;

12) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності [30, С. 301].

Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності [35, С. 153]. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомочностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. Право власності – це право найбільш повного панування над власним майном. Це право санкціоноване державою у законодавстві.

Право власності можна розглядати у позитивному і негативному аспекті. Позитивна сторона означає право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Негативний аспект полягає у праві відсторонення усіх інших осіб від будь-якого впливу на права власника. Наприклад, негативній стороні права власності відповідають пункти 6 і 12 у вищеозначеному “пучку прав власника” Оноре: захист, імунітет проти експропріації та право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Новий ЦК України, як і Конституція України, не визначає форм власності – це економічна категорія. Згідно з ЦК України існують: право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

ЦК України в ст. 324 зазначає, що об’єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України. Право державної власності здійснюють органи державної влади від імені держави, але об’єкти права власності тут інші – майнові комплекси, підприємства тощо [1].

Що стосується права приватної власності, то її суб’єктами є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими (ст. 325 ЦК України).

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, що не суперечать закону. Він (власник) може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам [5].

Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

 

 

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Найбільш точне визначення права власності можна сформулювати як, право власника передбачене і гарантоване законом, здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загальне (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивільного законодавства 1961 р. та Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р.. Наведеному визначенню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи коректно ототожнювати право власності з суспільними відносинами [6]. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегульовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права власності як юридичної категорії. Досліджувана норма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б указували на приналежність певних правомочностей конкретному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор привласнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково в новому ЦК України запропоноване інше поняття права власності, яке визначається як «право володіння, користування і розпорядження майном на свій розсуд і самим абсолютним чином» (ст. 316). Звичайно, порівняно з попереднім останнє визначення є юридичне більш виваженим, хоча також не позбавлене вад, оскільки не містить ознаки привласнення майна особою. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує. Це проблема юридичної науки. На мій погляд, з урахуванням