Право приватної власності за законодавством України

Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії.

Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, закону “Про власність”, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.

Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.

Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист [25, С. 50].

Отже, “…в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні, або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності”.

Засади для захисту права приватної власності Конституція, яка у ст. 13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невід’ємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст. 15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.

Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч. 1 ст. 20 ЦК: “Право на захист особа здійснює на свій розсуд”. Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно. Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених суб’єктивних прав. ЇЇ зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст. 19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства [16, С. 18].

Характерні ознаки самозахисту:

самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб’єктивного права уже відбулося і продовжується;

обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони) [36, С. 278].

За загальним правилом юрисдикційний захист порушених прав та інтересів здійснюється судами. Залежно від характеру правовідношень, існують речово-правові та зобов’язально-правові засоби захисту власності. Перші спрямовані на захист права власності як абсолютного права, тобто власнику протистоїть необмежена кількість осіб, кожна з яких зобов’язана поважати і не порушувати права власності. Тобто речово-правові засоби захисту права власності можуть бути спрямовані до будь-якої особи, що порушила право власності. Сюди відносяться: віндикаційний та негатрони позови, позов про визнання права власності. На відміну від речово-правових, зобов’язально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває із правопорушником у зобов’язальних відносинах. До цієї групи належать: позов кредитора про відшкодування збитків, спричинених невиконанням або неналежним виконанням боржником зобов’язання; позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому користування за договором; позов про відшкодування збитків, понесених фізичною особою при рятуванні чужого майна від небезпеки, що йому загрожувала. У будь-якому разі за наявності між власником та правопорушником зобов’язальних відносин мають застосовуватися не речово-правові, а саме зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Крім того, існують інші способи