Правочин. Представництво

 

1. Поняття, ознаки та значення правочинів
2. Класифікація правочинів
3. Форми правочинів
4. Умови дійсності правочинів. Недійсність правочинів
5. Представництво: поняття, види, підстави виникнення. Довіреність

 

 

Правочин – це найпоширеніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виникнення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Ознаки правочинів:

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди – вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фактів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

По-друге, правочин – не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату – набуття, зміну або припинення цивільних правовідносин. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

По-третє, правочин – дія суб'єктів цивільного (приватного) права, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів – елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною природою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначених органів – суб'єктів публічного права (наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над-звичайних обставин (ст. 353 ЦК).

По-четверте, правочин – це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Правомірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юридичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.

 

 

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Наприклад, складання заповіту (ct. 1233 ЦК) ; складання довіреності (ст. 244 ЦК) ; відмова від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК).

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини -це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників.

Багатосторонній правочин – різновид договору, в якому є щонайменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину – договір про спільну діяльність, вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства.

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, у якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага. Відплатність у правочині визначається не тільки передачею грошей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо (договір купівлі-продажу (ст. 655 ЦК).

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустрічного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини (договір дарування). Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus – згода) вважсається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, визнані істотними законом або іншими актами цивільного законодавства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних правочинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res – річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст. 1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa – підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere – відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки зід шх залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме вона видана. Переважна більшість правочинІв, передбачених ЦК, є каузальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх