Правова культура та правове виховання

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 p., № 366 була затверджена Програма правової освіти населення, в якій визначені основні напрями цієї роботи та форми її реалізації. Програма багато в чому врахувала досвід правової роботи минулих років. Разом із тим Програма не вирішує всі питання. Має певні прогалини і підготовлена Центральною виборчою комісією Концепція підвищення правової культури учасників виборчого процесу і референдумів в Україні, схвалена Указом Президента України від 8 грудня 2000 р.

Для здійснення правової освіти необхідно широко використовувати засоби масової інформації, утворити мережу спеціалізованих клубів і бібліотек.

Державним закладам культури, які зобов'язані здійснювати цілеспрямовану правову освітньо-виховну діяльність за участю правоохоронних та інших державних органів та організацій на громадських або госпрозрахункових засадах, доцільно створювати університети знань, лекторії, кінолекторії, проводити виставки юридичної літератури, читацькі конференції, тематичні вечори та інші заходи.

В організації освіти населення важлива роль належить навчальним закладам України: середнім, професійно-технічним, вищим, а також закладам післядипломної освіти, враховуючи те, що правознавство у відповідному обсязі належить до обов'язкових дисциплін. З огляду на це програми навчальних закладів усіх рівнів необхідно скорегувати залежно від спеціалізації закладу. За участю позашкільних закладів освіти потрібно здійснювати позакласну і позааудиторну виховну роботу з підвищення правової культури, до якої слід залучати фахівців.

У цьому контексті позитивним є факт створення у 1997 р. Української асоціації юридичних вузів, одним із напрямів діяльності якої є розробка програм, узагальнення і поширення сучасного українського і зарубіжного досвіду правничої освіти.

Чільне місце у системі правової освіти має зайняти і самоосвіта з питань держави і права.

Отже, можливості для поліпшення правового виховання і правової освіти в Україні є; визначені й шляхи вдосконалення цієї роботи. Головне зараз — рішуче і цілеспрямовано активізувати цю діяльність. Тільки за цих умов буде досягнуто бажаних результатів і виконано намічені державою програми.

 

 

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну динаміку суспільного розвитку.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть каральний характер.

Здебільшого правове поле переважно було однополюсним, що вказує на порушення гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу на терен і законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначення позитивного права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдіяльності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється суперечливість підготовки законів?

Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом використання здобутків всіх видів культури даного суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності. Релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності. Це означає, що закони, позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й процесуальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно моральним.

Серед прибічників природного права немає одностайності в цьому розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі, або у законах природи і т. ін. Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб’єктів суспільного життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права повинен бути покладений юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. Справжнє джерело права не існує поза людиною. Істотною помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли тісно взаємопов’язане духовне й світське [5, 184].

Правове регулювання суспільних відносин тим ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеться про соціологію права. Соціологія права досліджує соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а також