Правова природа юридичної відповідальності в трудових правовідносинах

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

Сироватська, О. Ф. Скакун, В. Г. Смирнов, М. С. Строгович [4, с. 65] та інші – розглядають відповідальність як категорію, яка включає не лише відповідальність за правопорушення, а й позитивний (перспективний) аспект юридичної відповідальності, пов’язаний із відповідальністю за дотримання вимог закону й досягнення суспільно корисних результатів. В. К. Грищук здійснив огляд позицій учених у частині визначення сутності позитивної (перспективної) юридичної відповідальності, що дало змогу визначити її як «добровільне і свідоме підпорядкування вчинків людини як суб’єкта суспільних відносин приписам юридичних норм, змістом яких є державне веління (воля) щодо відповідної її поведінки в конкретних умовах суспільної реальності: дозвіл, обов’язок, заохочення, заборона» [5, с. 209].

Більшість наукових поглядів сформувалися під впливом зазначеної двохаспектності юридичної відповідальності. Наприклад, І. О. Кузьмін уважає, що юридична відповідальність має дві форми (моделі) реалізації: добровільну (безпосередню) та правозастосовну (державно-примусову), а здійснення протиправного діяння породжує обов’язок отримати покарання (юридичну відповідальність у суб’єктивному розумінні), яка може бути реалізована або за умови її добровільного визнання й здійснення правопорушником (добровільна форма реалізації), або за наявності акта застосування права, що накладає відповідальність[6, с. 7].

Двохаспектність юридичної відповідальності поділяють окремі вчені у сфері трудових правовідносин. Зокрема, О. С. Заржицький, досліджуючи юридичну відповідальність у трудових правовідносинах, зазначає, що в позитивному значенні «юридична відповідальність є абсолютним відношенням, яке являє собою добросовісне виконання своїх обов’язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей і окремою особою, іншими словами це відповідальне ставлення до виконання обов’язків», а ретроспективна відповідальність, на думку автора, «настає саме в силу того, що суб’єкти трудових правовідносин своїми діями порушують відносини юридичної відповідальності, чинять безвідповідально» [7, с. 13].

Але частина вчених називає позитивну юридичну відповідальність «абстрактною категорією» [3, с. 32], «категорією, яка не може бути застосована на практиці» [8, с. 666], і вважає, що, на відміну від заідеологізованого радянського минулого, на сьогодні в Україні не існує достатніх підстав для «розвитку вчення про позитивну юридичну відповідальність»[9, с. 6].

Стивен Р. Пері переконаний, що «існують дві більш-менш однаково поважні відповіді на питання, що має правити за загальний критерій відповідальності при цивільних правопорушеннях: провина і об’єктивна відповідальність» (курсив наш – С. З.) [10, с. 853].

Але що спонукає людину до правомірної поведінки? В українському середовищі нерідко можна почути думку, що не можливо не порушувати правові норми. Цей прикрий стан «неможливості не порушувати» має зовсім іншу природу, пов’язану передусім із недосконалістю самих правових норм, покликаних регулювати правовідносини. Саме через цю обставину українська правова система потребує не стільки реформ, скільки трансформації, самоформування на принципово нових засадах. І цей підхід має стосунок не лише до соціально-трудових правовідносин, а й до інших сфер організації суспільного ладу. На сьогодні ми можемо спостерігати наміри про зміни, але варто вибудувати «дорожню карту» поступового перетворення України на ту державу, якою вона прагне стати – демократичною, соціальною та правовою.

Людина вчиняє так чи інакше, якщо мотивована (або, навпаки, позбавлена мотивації) до певного результату. Причина людської поведінки в трудових правовідносинах має бути достатньо аргументованою й урегульованою авторитетними правилами. Отже, межа правомірної та неправомірної поведінки полягає в ґрунтовному підході до вироблення цих правил. Оскільки кожне конкретне підприємство, установа, організація має таку специфіку, яку в масштабах держави важко контролювати, створення правил, пов’язаних із правомірною та неправомірною поведінкою, повинно мати передусім локальний характер. Натомість держава не повинна втрачати контроль над цим процесом, установлюючи певні обмеження і створюючи передумови для правомірної поведінки.

Ураховуючи вищенаведене, на нашу думку, юридична відповідальність у трудових правовідносинах має:

бути чітко вираженою в конкретних правових нормах. Юридична відповідальність може бути закріпленою в законодавчих актах і в окремих випадках передбачатися в договірному порядку;
у разі необхідності забезпечуватися державним примусом відповідних державних органів в особі посадових осіб, які повинні мати можливість у законний спосіб впливати на осіб, котрі вчинили неправомірно, усупереч договірним нормам або змісту законодавства;
бути формою реалізації санкції правової норми в конкретному випадку й застосовуватися до конкретної особи;
наставати лише за скоєне правопорушення, пов’язане із порушенням права конкретної особи, конкретної норми права;
виражатися в негативних наслідках особистого, майнового та організаційного характеру для правопорушника;
здійснюватися в порядку, передбаченому спеціальними нормативними актами, у спеціальній процесуальній формі;
у разі необхідності може бути пов’язана з покладанням нового додаткового обов’язку;
сприяти досягненню суспільно-корисних результатів і дотриманню закону.

Більшість наведених позицій юридичну відповідальність в трудових правовідносинах зараховує до ретроспективної юридичної відповідальності, але при цьому вказана юридична відповідальність є до певної міри гарантією правомірної поведінки. Якщо розглядати юридичну відповідальність у такому вимірі, її двохаспектність набуває не лише орієнтовних, а бажаних характеристик.

Один принциповий момент заслуговує, на нашу думку, особливої уваги – формування правил поведінки в трудових відносинах переважно диспозитивним способом. Імперативні норми в трудових відносинах є орієнтиром, горизонтом дозволеного та обмеженням свавілля однієї зі сторін правовідносин. Договірні засади в трудових правовідносинах є формувальними ознаками для останніх. Трудовий, колективний договори, договір про повну матеріальну відповідальність створюють права, обов’язки для сторін, деталізуючи їхню взаємну відповідальність у разі невиконання передбачених правил. Отже, й ухил місії створення норм, пов’язаних із юридичною відповідальністю в трудових правовідносинах, тяжіє до договірного, мінімізуючи вплив держави в цьому процесі лише встановленням загальних правил.