житті багатьох країн все більшого значення набуває національне запитання. Цю сферу політику називають «етнополітикою», чи «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) й держави. Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів з запитами інших етносуб'єктів, а й у з'ясуванні засобів й ступеня державного втручання у процес згоди і реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати із них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, інші ж, що стимулює доля етногруп у діалозі із іншими суб'єктами політики та ін ститутами влади. Етноси, котрі не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій чи на засіб досягнен ня інтересів інших політичних суб'єктів. У етносів, що усвідоми чи свої інтереси як політичні, виникає потреба в їхні самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.
Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, тра дицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду і міжетні чний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації із арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, котрі регулюють сто сунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Одним з найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини. Національні права належати до не від'ємних прав особини. Однак смердоті не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане із тім, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту.
29. Які є прояви міжетнічної взаємодії?
Міжетнічна взаємодія - це різноманітні контакти між етносами, що призводять до зміни індивідуальних і соціальних характеристик кожної з етнічних груп чи їх представників, які взаємодіють між собою, та до інтеграції їх певних властивостей.
Розрізняють два основних типи міжетнічної взаємодії: 1) відносини субординації; 2) горизонтальні відносини.
Виділяють три основні види етнічної взаємодії:
- вплив однієї спільності на іншу, за умови якого один етнос є активним і домінуючим, а інший - інертним та пасивним щодо даного впливу (наприклад, маніпулювання, примус тощо);
- співдія, за якої два чи кілька етносів на однакових правах надають допомогу, підтримку один одному, досягають єдності в намірах; найвищою формою співдії виступає співробітництво;
- протидія, тобто перешкода діям, суперечності в позиціях, блокування зусиль іншого етносу чи створення йому перешкод та активна протидія аж до військових дій. Для здійснення протидії необхідно мати такі якості як енергійність і боєздатність.
До результатів етнічного впливу належить і дискримінація, тобто обмеження або позбавлення прав певної категорії громадян за ознакою національної чи мовної належності. Крайньою формою міжетнічної взаємодії є геноцид, тобто знищення окремих груп населення за расовими, національними чи релігійними ознаками, а також умисне створення умов, розрахованих на повне або часткове знищення цих груп. Іншою крайньою формою прояву етнічної чи расової дискримінації є сегрегація, тобто обмеження в правах за мотивом расової або етнічної належності. Сегрегація породжує у людей зневагу до інших народів, національну гордовитість, почуття національного відчуження.
30. Поняття політичної системи суспільства відображає єдність двох сторін політики: дії й організації. Ваше розуміння щодо цього судження.
Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.
Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.
До основних елементів структури політичної системи належать:
– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;
– партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.
31. Які фактори і чому впливають на ефективність політичної системи?
Політична система може здійснювати свої функції ефективно або неефективно. Політична система ефективна тоді, коли інститути влади забезпечують цілковите й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, відповідної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Критеріями ефективності політичної системи на сучасному етапі є показники, які розкривають її здатність забезпечити економічне зростання, цивілізовані соціальні стандарти, надійні гарантії прав і свобод громадян та привабливий геополітичний імідж. Критерії поділяються на: економічні, які характеризують обсяг зростання ВВП на душу населення, щорічні темпи