Предметне поле сільської історії як складової руралістики

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

та духовної культури, сільського побуту, спогади учасників історичних подій тощо. Застосування хронологічного методу при дослідженні життєдіяльності на сільській території дозволяє дослідити її у часовій послідовності та з’ясувати походження та головні етапи сільського розвитку в межах певного простору. Ретроспективний метод передбачає оберненість у минуле на основі історичної пам’яті, досвіду, мислення та людської свідомості з метою використання знання минулого для розуміння сучасного та майбутнього сільського розвитку. За допомогою методу івент-аналізу аналізуються дані про події, без чого неможливо уявити наративну (оповідальну) історію. Цей метод ґрунтується не стільки на дослідженні змісту інформації про події, скільки на врахуванні їх частоти. Метою івент-аналізу є визначення алгоритму кожної окремої події, виявлення одиниць виміру подій (суб’єктів та об’єктів дії та її часу) з подальшим з’ясуванням взаємозв’язків між окремими подіями, з яких складається суспільне явище. Завдяки цьому з’являється можливість здійснення системної діагностики тієї чи іншої проблемної ситуації у розвитку сільських територій.

Визначення змістовного наповнення предметного поля історії сільського простору потребує співставного розгляду категорій “часу” та “простору”. За часовим структуруванням уявлень про дійсність все, що відбувається у просторі, в будь якій із сфер суспільного життя чи галузі діяльності, має ознаки історичності. Проте незаповнений простір не несе у собі ніяких сутнісних характеристик, крім параметричних (площа, протяжність, компактність, конфігурація) та просторово- географічних координат. Простір представляє інтерес для історика як місце життєдіяльності. З цього приводу Я. Верменич використовує поняття “проживання простору”, яке означає осмислення територій проживання людини . В нашому випадку мова йде про сільські території й їх осмислення. Більшість сучасних вітчизняних та зарубіжних істориків під осмисленням чи переосмисленням ролі простору і просторових чинників розуміють дослідження не стільки території, скільки сформованих у їх межах соціумів як соціальних організмів.

Аналізуючи джерельну базу та методи вивчення сільської історії, М. Румянцева доводить, що сільський світ, хоча й перебував традиційно на периферії уваги істориків, але ніколи не зникав із їх дослідницького поля, а селянин залишався при цьому не суб’єктом, а об’єктом історичної дії .

Розв’язання завдання переосмислення наукових уявлень про сільський простір, яке стоїть перед сучасною історичною наукою, потребує критичного аналізу знань, що складають зміст сільської історії. На наш погляд, історична наука на сьогоднішній день оперує не системою знань, а фрагментарними знаннями з тих чи інших аспектів сільського буття.

Істотного переосмислення, на переконання Я. Верменич, потребує традиція нерозчленованості “історії міст і сіл”. Адже очевидно, що міські і сільські спільноти – це два різні, навіть гостро відмінні типи групової самоідентифікації. Локальні соціокультурні простори, якими є міста й села, виступають у ролі структуроутворюючих начал для двох відмінних типів самоорганізації. Міській субкультурі притаманний потяг до інновацій, сільській – авторитет традиції . Більше того, як вважає географ Т Нефьодова, природне, культурне, соціально-демографічне та економічне різноманіття сільського простору сформувало настільки різні сільські світи, що часто вони становляться незрозумілими один для одного .

Малодослідженими є історія аграрних перетворень та історія аграрної політики пострадянської доби, які мали революційний, а не еволюційний характер й базувалися на соціальних, економічних, психологічних та інших підвалинах. Поза увагою істориків залишається критичний аналіз наслідків сучасних реформ на селі, які завдали значних втрат сільському господарству, селу і селянству. Унаслідок цього, як зазначає В. Юрчишин, у переважній більшості сільських поселень простежується асоціальність сільсько-селянського буття .

Наскрізною проблемою сільського буття, дослідженням якої протягом тривалого часу займаються історики, є селянське питання, яке належить до категорії доленосних та фундаментальних, тобто таких, від розв’язання яких залежить подальша доля не тільки певного соціального прошарку, галузі, а й країни в цілому. Історики не меншою мірою, ніж економісти і соціологи, мають дати аргументовану відповідь на питання: чому, отримавши у власність земельні ділянки, селяни не тільки не стали господарями власної долі, а й перебувають на межі зникнення як первинна форма існування соціуму та соціальності?

Проте серед сільськотериторіальної проблематики є тема, соціальну відповідальність за наукове освоєння якої історики не мають розділяти з представниками інших наукових дисциплін. Це – тема, пов’язана з формуванням історичної пам’яті, на основі якої відбувається просторова самоідентифікація сільського населення. Йдеться про спосіб самосприйняття тих чи інших сегментів сільського простору як вернакулярних (від англ. vernacular – місцевий, народний, рідний). За Т Джорданом, вернакулярні території є продуктом просторового сприйняття “середньої людини”, а ніяк не інтелектуального творення вченого . Тому “шукати” ці території треба не в господарських та культурних особливостях, а у сприйнятті цих особливостей людиною.

У вітчизняній статистиці та науці відсутні дані про те, яка частина сільського простору покрита вернакулярними територіями. Можна з достатньою впевненістю стверджувати, що таких територій обмаль й знаходяться вони переважно у приміській зоні, що свідчить про просторову нерівнозначність, за якою одні території є життєздатними (меншість), інші – нежиттєздатними (більшість).

Разом з тим, припущення відносно того, які саме території серед множини інших слід вважати вернакулярними, не може замінити собою предметного дослідження даного феномена.