Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Проблематика українського політичного руху в Російській імперії в сучасній історіографії

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
11
Мова: 
Українська
Оцінка: 
С. Наумов
 
Проблематика українського політичного руху в Російській імперії в сучасній історіографії
 
Анотація
У статті аналізується сучасна українська, російська та західна історіографія українського політичного руху в Російській імперії кінця XIX – початку XX ст. Зроблено висновок, що завдяки зусиллям вітчизняних і закордонних учених проблематика отримала різноманітну й багатогранну за напрямками, засадами, методами й формами історіографію. Разом з тим, комплекс літератури потребує деконструкції з метою очищення від міфології і штучної героїзації чи демонізації її персонажів.
 
Аннотация
В статье анализируется современная украинская, российская и западная историография украинского политического движения в Российской империи конца XIX – начала XX веков. Сделан вывод о том, что благодаря усилиям отечественных и зарубежных ученых проблематика получила разнообразную и многогранную за направлениями, основаниями, методами и формами историографию. Вместе с тем, комплекс литературы требует деконструкции с целью очищения от мифологии и искусственной героизации или демонизации персонажей.
 
Annotation
In this article the author deals with the analysis of modern Ukrainian, Russian and Western historiography of Ukrainian political movement in Russian Empire at the end of XIX – at the beginning of XX century. It was made a conclusion that owing to efforts of native and foreign scientists the problem gets varied and versatile in approaches, grounds, methods and forms historiography. At the same time the complex of literature needs to be reconstructed with the purpose of clearing from mythology and artificial heroism or demonism of the characters.
 
Новітня історіографія українського політичного руху бере свій початок з 90-х pp. XX ст. Вона характеризується кардинальним збільшенням кількісних параметрів та розширенням джерельної основи досліджень, зближенням і поглибленням методологічних підходів, тематичним розмаїттям. Проблематика українського націєтворення так чи інакше зачіпається у величезній кількості праць, створених представниками різних суспільних наук, причому її зміст і спосіб дослідження варіюються в залежності від авторських спрямувань.
Відповідно до домінантної національної парадигми вона посідає центральне становище у загальних виданнях з історії (зокрема, політичної) України даного періоду, а отже, у зображенні їх авторів, – і в суспільних процесах того часу [1-4; та ін.]. Тут, можливо, найбільш помітні відмінності в поглядах примордіалістів та модерністів (прорив останніх на цей рівень вітчизняної історіографії ознаменувала книга Я. Грицака). Історія українських партій достатньо широко представлена у працях, де розглядається весь спектр політичного руху на території України [5-6; та ін.], а також у загальних дослідженнях з історії українського національного руху [7-8; та ін.]. Останніми роками синтетичний підхід до вивчення українського руху доповнюється сегментарним, коли об'єктом дослідження, в тому числі й монографічного, стають окремі течії: соціалістична [9; та ін.], ліберальна [10], молодіжна [11; та ін.], причому мають місце як цілісні, інтегративні, так і компаративістські характеристики.
Інтенсивно розробляється історія окремих політичних партій і організацій, кожна з яких завдяки великому інтересу до теми та політичному плюралізму стала об'єктом спеціального розгляду. Результати вивчення ранньополітичних організацій 90-х pp. XIX ст. були підсумовані й поглиблені А. Катренком [12]. 3-поміж партій початку XX ст. традиційно найпопулярнішою залишається РУП-УСДРП. В. Головченко [13] першим у сучасній історіографії проблеми застосував «монопартійний» підхід, тобто цілісне монографічне дослідження однієї партії. Монографія А. Голуба [14] і десятки статей розкривають не тільки «внутрішню» історію партії, а й її стосунки з іншими партіями, міжнародні аспекти діяльності. Т. Бевз [15], поставивши за мету відобразити історичний шлях українських есерів, зосередила свою увагу передусім на бурхливих подіях Української революції та наступних років. Відповідно сюжети про УПСР дореволюційної доби мають явно вступний характер. Натомість В. Стрілець розглядає історію Української радикально-демократичної партії як єдиний цілісний процес, присвятивши її розвитку до 1917 р. два повноцінні розділи [16]. Не користується популярністю у дослідників Українська народна партія, причому в деяких публікаціях взагалі ставляться під сумнів її статус і значення як партії [17].
Окремі сторони функціонування українських об'єднань висвітлені вкрай нерівномірно. Десятки праць присвячені характеристиці ідеології партій, їхнього розуміння національного питання, бачення майбутньої державності [18-19; та ін.]. Тематично близькі до них дослідження вітчизняної суспільно-політичної думки на межі ХІХ-ХХ ст., серед яких найбільш ґрунтовною видається книга М. Кармазіної [20]. Інші ж напрямки практичної діяльності представлені слабо.
Упродовж останніх п'ятнадцяти років значно зросла кількість праць про окремих діячів українського руху [21-23; та ін.], підтверджуючи тим самим продовження і навіть активізацію процесу творення пантеону «національних героїв» як необхідної складової національної міфології [24, с 66]. Разом з тим ця література відображає зміни, що сталися в суспільній свідомості та історіографії. Значне розширення кола персоналій засвідчує утвердження плюралістичного підходу; переважання інтересу до таких постатей, як М. Міхновський чи С Петлюра-панування державницької парадигми; небувала увага до діячів УДП-УДРП – зростаючу прихильність до ліберально-демократичних цінностей.
Залишається слабо вивченим питання про роль окремих суспільних верств в українському русі; відносним винятком є лише інтелігенція [25; та ін.]. Розпочинається вивчення історії національного руху на регіональному рівні [26-27; та ін.]. Поступово визначається як окремий напрямок дослідження взаємозв'язків українців Наддніпрянщини і Наддністрянщини, їхнього значення для розвитку українського руху [28; та ін.].
Тісно пов'язаною з тематикою українського руху є проблема «українського питання» в Російській імперії, його суті, ваги і розуміння різними суспільно-політичними силами. Над нею плідно працюють не тільки (і не стільки) українські, а й (особливо останніми роками) російські та західні дослідники [29-30; та ін.]. її складовою можна вважати вивчення проявів національної політики царизму в Україні й, зокрема, боротьби імперських правоохоронних органів проти українських партій [31-32; та ін.]. Реакція українського суспільства на національне питання й національну політику досліджується не тільки через призму українського руху, а й у загальному плані, як проблема національної ідентичності й політичної лояльності.
Активно вивчається історіографія проблеми. І. Колесник, В. Масненко, П. Радько трактують українську історичну науку XIX – початку XX ст. як відображення і вагомий чинник українського відродження/націєтворення [33-35]. Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Г. Касьянов, В. Кравченко, В. Петровський розглядають сучасну історіографію в контексті світової історичної науки, передусім з точки зору загального стану, проблематики, методології, дискурсів і парадигм тощо [24, 36-39; та ін.]. Спеціальні огляди історіографії українського руху [див., напр. : 40] здебільшого є публікацією дисертаційних досліджень і відрізняються дотриманням відповідних канонів, прагматичністю, неповним охопленням літератури. Доволі плідними виявилися дослідження джерельної бази та теоретико-методологічних засад вивчення теми [41-43; та ін.].
Існує точка зору (Г. Касьянов) про недоречність поділу історіографії за національною, державною чи регіональною ознакою. Не заперечуючи її в цілому, вважаємо, що відмінності між українськими, російськими та західними дослідженнями національної проблематики залишаються достатньо глибокими й принциповими (при незаперечній тенденції до зближення), тож розглядати їх «єдиним потоком» принаймні передчасно.
Сучасна російська історична думка, за твердженнями 3. Когута і Т. Кузьо, залишається в полоні імперської міфології, котра заперечує право на існування української нації та окремішність її історичного буття [39, с 33-34]. Проте беззастережно прийняти цю оцінку не можна. Вже в середині 90-х pp. XX ст. стали помітні ознаки більш зваженого підходу істориків Росії до української проблематики. їх відображенням стали, зокрема, велика конференція, присвячена історії національних партій Росії, з серйозними доповідями про УСДРП і УДРП (Москва, 1996) ; фундаментальна енциклопедія «Політичні партії Росії» [44]; кандидатська дисертація і низка публікацій С. Чмир з історії українських ліберально-демократичних організацій.
У наступні роки позитивні тенденції були розвинуті. З'явилися солідні публікації про національну політику Російської імперії [45-46; та ін.]. Створений у Московському університеті Центр україністики і білорусистики з 2000 р. проводить щорічні конференції з дискусійних питань взаємовідносин Росії, України і Білорусії. У 1998 р. в Інституті слов'янознавства РАН був заснований відділ східного слов'янства, серед здобутків якого – щорічник «Белоруссия и Украина: История и культура», «східнослов'янський» випуск журналу «Славяноведение» (2002, № 2), круглий стіл «Механізми формування української і білоруської націй в російському та загальнослов'янському контексті (дореволюційний період) « (жовтень 2002 p.). За слушним зауваженням С Величенка, публікації цих двох наукових установ, «критичні щодо домінуючих російських поглядів на українців та стосунки Росії з Україною в минулому, демонструють важливий процес концептуальної еволюції в російській історіографії, але на сьогодні вони репрезентують думку меншості» [47, с 37]. Трибуною світової наукової думки з проблематики «нової імперської історії та націоналізму» став казанський журнал «Ab Imperio». Серйозним каталізатором переосмислення історії України і Росії імперської доби стали праці О. Міллера [29, 46; та ін.]. Вихід у 2000 р. його монографії, на думку С Єкельчика, засвідчив появу нових тенденцій в російській історіографії історії України: відсутність відверто ідеологічного підтексту, відповідність стандартам сучасної західної науки [39, с 34]. В подібному стилі витримана й колективна праця, в якій пошук «нової історії імперії» здійснюється з допомогою регіонального підходу [48]. Разом з тим продовжують з'являтися публікації, вразливі з позицій науковості (наприклад, монографія І. Міхутіної[30], за справедливим виразом О. Міллера, страждає «сильною тенденційністю» [48, с 426]) або й відверто українофобські – на зразок перевидання відомого твору М. Ульянова чи збірника антиукраїнських опусів вікової давнини [49].
Західні науковці порівняно мало займаються вивченням конкретно-історичних проблем, віддаючи перевагу побудові концептуальних схем як історії України в цілому, так і її імперського періоду, українського націєтворення («українського проекту») [50-52; та ін.]. Вони приділяють велику увагу проблемам національної ідентичності [53-54; та ін.], «вписують» Україну й український руху імперський та європейський контексти [55-58; та ін.], застосовують методи й категорії політології, соціології, антропології, лінгвістики, літературознавства. На початку 90-х pp. дехто з них активно займався проблемами українського відродження, але в подальшому на Заході відмовилися не тільки від цього концепту, а й від парадигми «нації-держави». Відповідно однією з центральних ліній західної історіографії є опозиція національній міфології, патріотичному дискурсу. Оскільки з цими «вадами» пов'язаний будь-який національний історичний наратив, як альтернатива пропонується прямувати до цілком безсторонніх, поліетнічних, космополітичних схем.
Модерністські й постмодерністські новації Заходу справляють безумовно позитивний вплив на українську історіографію, стимулюють її прогрес, розрив з провінційністю і псевдопатріотизмом, вихід на рівень світової науки, збурюють наукову і громадську думку, викликають корисну полеміку між їхніми послідовниками й опонентами. Разом з тим у західних дослідженнях, на нашу думку, має місце «полегшене» ставлення до фактичної аргументації, емпіричних напрацювань українських істориків, а неодноразово декларована «нормалізація» української історії інколи нагадує втискування її в прокрустове ложе готових схем, сконструйованих умоглядно чи на матеріалі інших країн і націй, не завжди придатному для універсалізації. Слушну думку про некоректність застосування до європейських націй концепцій, створених на основі досліджень країн Африки й Латинської Америки, свого часу висловила О. Андрієвська [59, р. 95]. Безпідставним вважає вивчення історії України імперської доби з позицій постколоніальної теорії С. Величенко [52, с 404]. Крім того, «вестернізація» історичної науки в Україні стає модою, а це загрожує, по-перше, некритичним ставленням до праць західних авторів, їх огульною канонізацією і запозиченням не лише кращих здобутків, а по-друге, перетворенням її на чергову кампанію, яка звично закінчиться фарсом.
Загалом завдяки зусиллям вітчизняних і закордонних учених український рух кінця XIX – початку XX ст. отримав справді наукову, різноманітну й багатогранну за напрямками, засадами, методами й формами історіографію, став яскравим явищем наукового знання і суспільної свідомості. Разом з тим немало проблем залишаються нерозв'язаними. Весь комплекс літератури потребує деконструкції з метою очищення від міфології і штучної героїзації чи демонізації її персонажів. Зберігають свою актуальність такі завдання, як поєднання кращих здобутків національної і закордонної історіографії, засвоєння і застосування новітніх методологій і концепцій, творення власних інновацій, боротьба за справжню об'єктивність і безсторонність, змістовність і аргументованість досліджень, подолання псевдонаукової і псевдопатріотичної риторики.
 
Література:
 
1.Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної нації ХІХ-ХХ cm. – К., 1996.
2.Сарбей В. Г. Національне відродження України. – К., 1999.
3.Політична історія України XXстоліття: В6т. -Т. 1 /Ю. А. Левенець, Л. П. Нагорна, М. С. Кармазіна. – К., 2002.
4.Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX- поч. XXст.). – К., 2003.
5.Ветров P. I. Політичні партії України на початку XX століття. 1900-1925 рр. : Навч. посібник. – Дніпродзержинськ, 1997.
6.ПавкоА. І. Політичні партії, організації в Україні: кін. XIX-поч. XX ст. : зародження, еволюція, діяльність, історична доля. – К., 1999.
7.Нариси з історії українського національного руху: Колективна монографія / Відп. ред. В. Г. Сарбей. – К., 1994.
8.Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX cm. -К., 1996.
9.Висоцький О. Ю. Українські національні партії початку XX століття: соціалістичний сегмент (УСДРПта УПСР у компаративістському вивченні). -Дніпропетровськ, 2001.
10.Донченко С. П. Ліберальні партії України (1900-1919 pp.). - Дніпродзержинськ, 2004.
11.Михальський І. С Національно-політичний рух молоді в Україні в роки Першої світової війни (1914-лютий 1917 pp.). -Луганськ, 1995.
12.Катренко А. М. Український національний рух XIX століття: Навч. посібник. – К, 1999. – Ч. 2.
13.Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії укр. соціал-демократії поч. XX cm. -X., 1996.
14.Голуб А. І. Європейські обрії української соціал-демократії (кінець XIX – перша половина XX ст.). – Дніпропетровськ, 1998.
15.Бевз Т. А. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР). – К., 1999.
16.Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кін. XIX cm. – 1939 р.). – К., 2002.
17.Головченко В. Українська народна партія: політична реальність чи історико-патріотичний міф? //Нова політика. – 2000. – № 4. – С 30-37.
18.Телешун С. О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX- на початку XX cm. – К., 1996.
19.Колесник В. Ф., Рафальський О. О., Тимошенко О. П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності укр. партій Наддніпрянщини. 1900-1907. – К., 1998.
20.КармазінаМ. С Ідея державності в українській політичні думці (кінець XIX- початокXXстоліття). – К., 1998.
21.Він – з когорти вождів: (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри). – К, 1994.
22.Терещенко В. Микита Шаповал велетень із Донбасу. – Артемівськ, 2001.
23.Турченко Ф. Г Микола Міхновський: Життя і Слово. – К., 2006.
24.Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і
25.проблеми/За ред. Л. Зашкільняка. -Львів, 2004.
26.Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соц. -політ. портрет. – К., 1993.
27.Рацілевич А. Український національний рух на Волині наприкінці XIX cm. – у листопаді 1917 р. (історіографія проблеми) //Історичний журнал. -2004. -№3. – С 83-89.
28.Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і pp. XIX ст. -лютий 1917 p.). -Харків, 2006.
29.Качмар Л. Галичина в політичному житті наддніпрянських емігрантів на початкуXXcm. -Львів, 2002.
30.Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – СПб., 2000.
31.Михутина И. Украинский вопрос в России (конец XIX- начало XX века). - М., 2003.
32.Щербак М. Г., Щербак Н. О. Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина XIX- поч. XX ст.). – К., 1997.
33.Сарнацький О. П. Царизм та українські політичні партії (1900-1917 pp.). – Запоріжжя, 2006.
34.Радько П. Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії. - К., 1999.
35.Колесник 1. 1. Українська історіографія (XVIII – поч. XX ст.). – К., 2000.
36.Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX - перша третина XX ст.). – К. ; Черкаси, 2001.
37.Грицак Я. Украинская историография. 1991-2001: Десятилетие перемен//Ab Imperio. – 2003. – № 2. – С. 427-454.
38.Касьянов Г. Націогенез українців у сучасній історіографії: версії// Схід - Захід. – Харків, 2001. – Вип. 3. – С 82-100.
39.Кравченко В. Украина, империя, Россия... (обзор современной украинской историографии) /I Западные окраины Российской империи. – М., 2006. – С. 465-502.
40.Петровський В. В. Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 pp.). – X., 2003.
41.Меша В. Г. Українське національне відродження 1905-1914 років: (історіографія проблеми). – К, 2004.
42.Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К, 1999.
43.ЛевенецьЮ. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX-початок XX століття). – К, 2001.
44.Михальський І. С Джерела з історії українських політичних партій кінця XIX – початку XX cm. – Луганськ, 2003.
45.Политические партии России: Конец XIX – первая треть XX в. : Энциклопедия. – М., 1996.
46.Дякин В. С. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (XIX- начало XXвв.) /Подгот. И. В. Лукоянов. – СПб., 1998.
47.Миллер А. Империя Романовых и национализм. – М., 2006.
48.Величенко С. Суперечливі схеми національної історії: російські та українські інтерпретації власної минувшини//Схід – Захід. – 2002. – Вип. 5. -С 18-41.
49.Западные окраины Российской империи. – М, 2006.
50.Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскопа: Сб. – М., 1998.
51.Kappeier A. Der schwierige Weg zur Nation: Beiträge zur neueren Geschichte der Ukraine. – Wien; Кціп; Weimar, 2003.
52.Вілсон E. Українці: несподівана нація. – К, 2004.
53.Velychenko S. Post-Colonialism and Ukrainian History//Ab Imperio. – 2004. -№1. – С 391-404.
54.Velychenko S. Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707 to 1914: Institutions, Law, and Nationality in Scotland and Ukraine // Схід – Захід. – 2001. – Bun. 4. – С. 62-99.
55.Когут 3. Коріння національної ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерно/історії України. – К, 2004.
56.Himka J. -P Ukraine in a Grand Narrative of European History /I Journal of Ukrainian Studies. – 1998. – Vol. 23. -Ш1. -Р 99-105.
57.Шпорлюк Р. Імперія та нація: з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. – К., 2000.
58.Lieven D. Ukraine's Place in the Comparative History of Empires//Схід -Захід. – 2001. – Bun. 4. – С. 62-99.
59.Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія, розпад. - Львів, 2005.
60.Andrievsky О. Toward a «Normal» Ukrainian History//Journal of Ukrainian Studies. – 1998. – Vol. 23. -Ш1. -Р 91-97.
Фото Капча