Проблематика українського політичного руху в Російській імперії в сучасній історіографії

Активно вивчається історіографія проблеми. І. Колесник, В. Масненко, П. Радько трактують українську історичну науку XIX – початку XX ст. як відображення і вагомий чинник українського відродження/націєтворення [33-35]. Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Г. Касьянов, В. Кравченко, В. Петровський розглядають сучасну історіографію в контексті світової історичної науки, передусім з точки зору загального стану, проблематики, методології, дискурсів і парадигм тощо [24, 36-39; та ін.]. Спеціальні огляди історіографії українського руху [див., напр. : 40] здебільшого є публікацією дисертаційних досліджень і відрізняються дотриманням відповідних канонів, прагматичністю, неповним охопленням літератури. Доволі плідними виявилися дослідження джерельної бази та теоретико-методологічних засад вивчення теми [41-43; та ін.].

Існує точка зору (Г. Касьянов) про недоречність поділу історіографії за національною, державною чи регіональною ознакою. Не заперечуючи її в цілому, вважаємо, що відмінності між українськими, російськими та західними дослідженнями національної проблематики залишаються достатньо глибокими й принциповими (при незаперечній тенденції до зближення), тож розглядати їх «єдиним потоком» принаймні передчасно.

Сучасна російська історична думка, за твердженнями 3. Когута і Т. Кузьо, залишається в полоні імперської міфології, котра заперечує право на існування української нації та окремішність її історичного буття [39, с 33-34]. Проте беззастережно прийняти цю оцінку не можна. Вже в середині 90-х pp. XX ст. стали помітні ознаки більш зваженого підходу істориків Росії до української проблематики. їх відображенням стали, зокрема, велика конференція, присвячена історії національних партій Росії, з серйозними доповідями про УСДРП і УДРП (Москва, 1996) ; фундаментальна енциклопедія «Політичні партії Росії» [44]; кандидатська дисертація і низка публікацій С. Чмир з історії українських ліберально-демократичних організацій.

У наступні роки позитивні тенденції були розвинуті. З'явилися солідні публікації про національну політику Російської імперії [45-46; та ін.]. Створений у Московському університеті Центр україністики і білорусистики з 2000 р. проводить щорічні конференції з дискусійних питань взаємовідносин Росії, України і Білорусії. У 1998 р. в Інституті слов'янознавства РАН був заснований відділ східного слов'янства, серед здобутків якого – щорічник «Белоруссия и Украина: История и культура», «східнослов'янський» випуск журналу «Славяноведение» (2002, № 2), круглий стіл «Механізми формування української і білоруської націй в російському та загальнослов'янському контексті (дореволюційний період) « (жовтень 2002 p.). За слушним зауваженням С Величенка, публікації цих двох наукових установ, «критичні щодо домінуючих російських поглядів на українців та стосунки Росії з Україною в минулому, демонструють важливий процес концептуальної еволюції в російській історіографії, але на сьогодні вони репрезентують думку меншості» [47, с 37]. Трибуною світової наукової думки з проблематики «нової імперської історії та націоналізму» став казанський журнал «Ab Imperio». Серйозним каталізатором переосмислення історії України і Росії імперської доби стали праці О. Міллера [29, 46; та ін.]. Вихід у 2000 р. його монографії, на думку С Єкельчика, засвідчив появу нових тенденцій в російській історіографії історії України: відсутність відверто ідеологічного підтексту, відповідність стандартам сучасної західної науки [39, с 34]. В подібному стилі витримана й колективна праця, в якій пошук «нової історії імперії» здійснюється з допомогою регіонального підходу [48]. Разом з тим продовжують з'являтися публікації, вразливі з позицій науковості (наприклад, монографія І. Міхутіної[30], за справедливим виразом О. Міллера, страждає «сильною тенденційністю» [48, с 426]) або й відверто українофобські – на зразок перевидання відомого твору М. Ульянова чи збірника антиукраїнських опусів вікової давнини [49].

Західні науковці порівняно мало займаються вивченням конкретно-історичних проблем, віддаючи перевагу побудові концептуальних схем як історії України в цілому, так і її імперського періоду, українського націєтворення («українського проекту») [50-52; та ін.]. Вони приділяють велику увагу проблемам національної ідентичності [53-54; та ін.], «вписують» Україну й український руху імперський та європейський контексти [55-58; та ін.], застосовують методи й категорії політології, соціології, антропології, лінгвістики, літературознавства. На початку 90-х pp. дехто з них активно займався проблемами українського відродження, але в подальшому на Заході відмовилися не тільки від цього концепту, а й від парадигми «нації-держави». Відповідно однією з центральних ліній західної історіографії є опозиція національній міфології, патріотичному дискурсу. Оскільки з цими «вадами» пов'язаний будь-який національний історичний наратив, як альтернатива пропонується прямувати до цілком безсторонніх, поліетнічних, космополітичних схем.

Модерністські й постмодерністські новації Заходу справляють безумовно позитивний вплив на українську історіографію, стимулюють її прогрес, розрив з провінційністю і псевдопатріотизмом, вихід на рівень світової науки, збурюють наукову і громадську думку, викликають корисну полеміку між їхніми послідовниками й опонентами. Разом з тим у західних дослідженнях, на нашу думку, має місце «полегшене» ставлення до фактичної аргументації, емпіричних напрацювань українських істориків, а неодноразово декларована «нормалізація» української історії інколи нагадує втискування її в прокрустове ложе готових схем, сконструйованих умоглядно чи на матеріалі інших країн і націй, не завжди придатному для універсалізації. Слушну думку