Проблеми механізму банкрутства в Україні та шляхи їх вирішення

Суб’єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії – суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону «Про підприємства в Україні», а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом «Про банкрутство” боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом – після того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю. З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи – збори, комітет – необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

 

 

До недавнього часу для більшості суб’єктів господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб’єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85% господарюючих суб’єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство).

На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем: зміна економічного середовища, в якому вони існують; втрата традиційних ринків збуту власної продукції; зміна системи планування і, як результат – порушення ритмічності виробничої діяльності; нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до корінної зміни принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. В ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передав її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління – правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися на підступних конкурентів, з іншого – на утворений ринок хлинула більш якісна та часто більш дешева продукції іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств, в наслідок приватизації, так і не з’явився реальний господар, зацікавлений в розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік проблем, які для багатьох українських підприємств стали причиною банкрутства і ліквідації.

В цілому фактори, які є передумовою банкрутства підприємств можна згрупувати на зовнішні по відношенню до підприємства (економічні, політичні, демографічні, посилення міжнародної конкуренції, НТП, банкрутство боржників), на які воно не має можливості впливати або цей вплив дуже слабкий, та внутрішні (зростання дебіторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів, неефективність фінансових вкладень, відсутність договірної дисципліни тощо), які безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Банкрутство підприємства є наслідком одночасного впливу на нього усіх цих факторів. Втім у розвинутих країнах з ринковою економікою, з стійкими політичною та економічною системами, банкрутства звичайно на 1/3 зумовлені зовнішніми факторами і на 2/3 – внутрішніми.

Щоб процеси банкрутства господарюючих суб’єктів завдавали найменшої шкоди економіці держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу. Серед законодавчих актів, які регулюють відносини власності значне місце належить ЗУ “Про власність”, Земельному кодексу, ЗУ “Про банкрутство підприємств” та іншим законам економічного блоку, які чекають прийняття їх ВРУ. Нажаль, ЗУ “Про банкрутство”, прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків. Головний з яких – його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію. Зокрема, Законом було передбачено досить прості причини визнання підприємства банкрутом. Для прийняття арбітражним судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було подати до судових органів інформацію щодо фінансово-майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався, зазвичай, на кілька місяців (Закон не регламентував строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута), в наслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходи від реалізації майна мізерні.