Процеси одержавлення території Русі середини ІХ ст. у науковій спадщині Михайла Максимовича

М. Максимович вважав, що Аскольд і Дір прийшли на північ разом з трьома варязькими князями – Рюриком, Синеусом і Трувором, входили до варязької дружини Рюрика і спочатку виступали під загальною назвою «варяги», але згодом відділилися вже під власними іменами. Так і варяги, які відійшли від Рюрика та приєдналися до руської дружини, виступали під назвою «Русь» [13, 71]. Доказом того, що Аскольд і Дір не були варягами за походженням, на переконання М. Максимовича було те, що їхні імена не звучали по- німецьки [14, 99]. Більше того вчений вважав, що Аскольд і Дір не були княжого роду і викликали ворожість у варязьких князів, можливо за те, що відділилися від них, або за те, що були християнами чи захопили полочан, які входили до Рюрикового князівства [19, 15].

Формування ранньодержавних форм організації слов’янських спільнот було невіддільно пов’язано з їхньою зовнішньополітичною діяльністю. Як вважав М. Максимович, за роки правління Аскольда і Діра Русь упевнено вийшла на світову арену і стала важливим фактором міжнародної політики. І хоча основою зовнішньої політики в цей час вже були контакти з Візантійською імперією, інтереси ранньої Русі охоплювали й інші важливі території – Хозарський каганат, Болгарію, Грузію, Вірменію, Албанію, Азербайджан, Східний Крим, Прикубання (Арсанія) і навіть віддалений Багдад [20, 45]. Отже, на переконання вченого, зовнішня політика Русі в середині ІХ ст. охоплювала території півдня і південного-сходу, де її приваблювали багаті й сильні держави.

Характер зовнішньої політики ранньої Русі щодо кожного з державних утворень, на думку М. Максимовича, визначався Аскольдом і Діром, враховуючи, насамперед, інтереси власної держави. Зокрема з більшістю зазначених вище державних утворень Русь часів Аскольда і Діра підтримувала активні торгівельні та політичні зв’язки [21, 49]. Більше того М. Максимович був переконаний, що інтереси забезпечення східного тилу спонукали Аскольда і Діра утримуватися від будь-яких конфліктів із Хозарським каганатом. Учений пояснював це тим, що. з одного боку, каганат не був серйозною загрозою для ранньої Русі, а з іншого – залишався досить міцним заслоном проти кочових племен Сходу [22, 53]. Також лояльними, навіть союзницькими, на думку М. Максимовича, були відносини Русі часів Аскольда і Діра з мадярами, які змушені були під тиском печенігів відійти до Нижнього Наддніпров’я. В результаті цих процесів, мадяри перейшли під київський протекторат [23, 54].

Доведеним фактом у сучасній історичній науці є те, що Аскольд свого часу прийняв титул хакана (кагана), під яким його згадує більшість візантійських і арабських джерел середини ІХ ст. На думку М. Максимовича, це опосередковано засвідчувало претензії Аскольда на харизматичну «царську» владу, оскільки титул кагана, що відповідав імператорському (царському), був переконливим виявом політичної претензійності київського володаря [24, 101].

Важливим питанням для М. Максимовича стала й проблема прийняття християнства київськими князями, що, на думку вченого, стало результатом їхніх активних зовнішньополітичних контактів з Візантійською імперією. У сучасній українській історіографії вважається, що київські князі Аскольд і Дір надто обережно ставилися до християнізації населення Русі. На думку ж М. Максимовича, це було пов’язано з тим, що князі усвідомлювали яку загрозу політичному суверенітету їхній державі у ІХ ст. могло нести встановлення над нею ідеологічної зверхності будь-якою із сусідніх держав. З іншого боку, не викликало сумнівів твердження, що, маючи тісні зовнішньополітичні контакти з християнськими країнами (Візантійською імперією, Франкською державою та ін.), Аскольд і Дір прагнули прийняти християнство та церковне управління на рівноправних умовах [24, 101]. Хрещення Русі у середині IX ст., на думку М. Максимовича, було б закономірною подією міжнародного значення, тісно пов’язаною із загальною суспільно-політичною ситуацією у світі і мало б значний вплив на подальший культурно-історичний розвиток східних слов’ян. Разом із тим, запровадження нової релігії ставило перед Руссю надзвичайно важливе завдання визначити власне місце і стати рівноправною політичною одиницею серед інших країн християнського світу [23, 55].

Таким чином, численні згадки в різноманітних джерелах про державу Русь середини IX ст., на переконання М. Максимовича, свідчать про активні процеси одержавлення на теренах України в цей період, а крім того, підтверджують воєнну могутність, значний економічний і політичний розвиток ранньої Русі. Це, як вважав вчений, доводило хибність літописної схеми Нестора, створеної, швидше за все, на замовлення династії Рюриковичів, згідно з якою, Аскольд і Дір були правителями некнязівського роду і силою захопили владу в Києві.

 

 

1. Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій.
2. К, 2004.
3. Короткий В. А., Біленький С. Г. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст. – К., 1999.
4. Бойко Н. Михайло Максимович – навіки з рідним краєм.
5. Черкаси, 2004.
6. Максимович М. А. Филологические письма кМ. П. Погодину // Русская беседа. – 1856. – № 3.
7. Речь В. Б. Антоновича // Записки Юго-Западного отдела русского географического общества. – Т. 1. – К., 1874.
8. Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского университета Святого Владимира (1834-1884) / Под ред. В. Иконникова. – К., 1884.
9. Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К., 1994.
10. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн.
11. К., 1991.
12. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – К., 1996.
13. Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). – К., 1959.
14. Коваленко Л. А Конспект лекцій з української історіографії XIX ст. – Кам'янець-Подільський, 1964.
15. Марков П. Г. М. Максимович – видатний історик XIX ст. – К., 1973.
16. Максимович М. А. Откуда идет русская земля, по сказанию Несторовой повести и по другим старинным писаниям русским // Максимович М. Вибрані твори. – К., 2004.
17. Коцур В. П. М. Максимович – великий будівничий історичної науки // «Я син свого народу»: Наукова спадщина М. Максимовича (до 200-річчя з дня народження вченого). – К., 2005.
18. Коцур А. П. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця Х¥Ш – початку ХХ ст. – Чернівці, 2000.
19. Максимович М. А. Очерк Киева // Вибрані українознавчі твори / Упор. В. Замлинський. – К., 1994.
20. Терещенко Ю. Скарби історичних традицій. – К., 2011.
21. Літопис руський. – К., 1989.
22. Ольхіна Н. І. Михайло Максимович – фундатор наукового дискурсу ХІХ ст. та родоначальник історіософської концепції українського козацтва // Наукова скарбниця освіти Донеччини. – 2009. – № 2.
23. Шумило С. Князь Оскольд и християнизация Руси. – К., 2010.