Проповідь як основний жанр церковної риторики

Використання мовної стратегії заклику визначено метою проповідницького виступу, яка полягає в заклику слухаючих до віри і покаяння. Проповідник не тільки розкриває зміст Священного Писання, але й закликає жити за законами християнського віровчення. Як і оцінююча стратегія, мовна стратегія заклику відбиває суть проповіді як жанру інституціонального дискурсу.

Мовна стратегія фасцинації визначає проповідь як текст, який апелює до емоцій і естетичних почуттів слухачів. Це одна з основних функцій проповідницького виступу. Переконання відбувається через «емоційне зараження», вселяння парафіянам певних аксіом християнського віровчення. Проповідь має широкий потенціал владного впливу на свідомість і підсвідомість слухачів. При проголошенні проповіді вирішальне значення проповідник віддає вибору риторичних способів переконання і лінгвістичних засобів вираження. Саме в емоційному впливі полягає суть мовної стратегії фасцинації.

 

 

У ході реалізації виділених стратегій проповідь виступає одночасно як жанр інституціонального і буттєвого дискурсу. Однак класифікація мовних стратегій за ознакою інституціональності-буттєвості є досить складною. При реалізації мовних стратегій самоідентифікації, пояснення і заклику проповідь виступає насамперед як жанр інституціонального дискурсу. Оцінююча мовна стратегія характеризує проповідь як жанр буттєвого й інституціонального дискурсу. Мовна ж стратегія фасцинації представляє проповідь переважно як жанр буттєвого дискурсу.

Риторичним прийомом стратегії самоідентифікації є протиставлення «свій»-»чужий». Суть стратегії самоідентифікації – викликати в слухачів «Ми-почуття», яке відбиває приналежність до «Ми-групи».

Мовними засобами реалізації прийому протиставлення «свій»-»чужий» у рамках мовної стратегії самоідентифікації виступають: антитези «віра» – «невір'я», «добро» – «зло», «конфесія» – «соціум» і використання особистих займенників.

Протиставлення «віра»-»невір'я» розкривається у всіх видах проповідей, тому що воно лежить в основі будь-якого релігійного віровчення. Віра – це те, що поєднує людей і протиставляє їх іншому суспільству. Одні проповіді покликані проаналізувати події минулого і на їх основі показати помилки сучасників, інші проповіді націлені на консолідацію «своїх» за ознакою «особливості». Наприклад, часто використовуються такі слова: «Я радий, тому що для Вас Різдво важливе. Ви чогось чекаєте від Різдва. І тим самим у Вас є щось особливе, те, що відрізняє Вас від багатьох інших». Тут критерієм відмінності тих, що зібралися, від «безлічі інших людей», є «щось особливе»: віра в Різдво Христово, у Бога, у чудо. Саме віра поєднує їх в одне ціле і допомагає відокремитися від інших людей.

Мета антитези «добро»-»зло» у рамках стратегії самоідентифікації – показати оману, неспроможність рішень світського суспільства внаслідок недотримання релігійних канонів. Під час обговорення проблем боротьби з тероризмом під «злом» розуміються не тільки терористи, але й цивілізоване суспільство, яке бореться з ними їх же методами, а «добро» – це віра, яка поєднує членів релігійного суспільства, відокремлюючи їх від нерелігійного.

Інтерпретація – основний прийом роз'яснювальних проповідей. Обраний проповідником для свого виступу уривок з Біблії досліджується із застосуванням історико-культурного, теологічного, контекстуального, лексико-синтаксичного і літературного аналізу. У рамках релігійного дискурсу текстом, який підлягає «розпредметненню» (термін Г. І. Богіна), є Священне Писання, а реципієнтом, який застосовує рефлексію до інтерпретованого тексту, виступає не адресат, не читач або слухач, як у випадку зі сприйняттям художнього тексту, а сам проповідник, який відновлює зміст біблійних епізодів.

Інтерпретація реалізується декількома композиційно-мовними формами, одна з яких – міркування – представлена різними видами логічних умовиводів. Характерними для міркування є причинно-наслідкові синтаксичні зв'язки, модальні лексичні одиниці, риторичні запитання, структуруючі оповідання, які полегшують для слухачів розуміння сказаного проповідником.

Дефініція – прийом пояснюючої стратегії проповіді – є вказівкою або поясненням значення (змісту) терміна і (або) обсягу (змісту) поняття, яке виражається даним терміном. Послідовно розкриваючи властивості і якості предмета або явища, проповідник приходить до виділення найбільш істотних ознак даного явища. Дефініції в чистому виді, як чіткі визначення якихось термінів, досить рідко зустрічаються у проповідях, оскільки роблять мовлення більше академічним.

Дефініції використовуються проповідниками, щоб пояснити окремі важкі для розуміння поняття і терміни, а також для підтвердження істинності своєї думки загальновизнаними законами або правилами. Джерелами дефініцій виступають словники, історичні документи, закони, перевірені факти. У проповідях визначення даються для доказу правоти промовця у найбільш складних, спірних, неоднозначних місцях релігійного віровчення.

Релігійні відносини вплітаються у повсякденне життя і становлять лише частину життєдіяльності слухачів. Щоб домогтися логічності викладу, проповідник використовує прийоми аналогії і порівняння. Під аналогією розуміється подібність у якомусь відношенні між явищами, предметами, поняттями. Аналогія в проповідях служить для ілюстрації різних точок зору на обговорювану проблему, різних позицій, виділення характерних рис, акцентування уваги на окремих думках, епізодах, історичних подіях. Тим самим, спираючись на аналогію, проповідник виводить головну думку свого виступу, приходить до оптимального рішення.

Узагальнення і конкретизація являють собою найважливіші операції теоретичного пізнання, дозволяють виділяти класи і оперувати абстрактними іменами, користуватися дедукцією та індукцією в мисленні. Вони широко використовуються у всіх видах проповідей. Як правило, у проповідях вони застосовуються у поєднанні одна з одною. Розкриваючи суть абстрактних понять, проповідник повинен конкретизувати свою думку, щоб полегшити її розуміння для слухачів. Підбиваючи підсумок своїм міркуванням, проповідникові необхідно зробити висновок з вищесказаного, при цьому він використовує прийом узагальнення. Узагальнення і конкретизація, змінюючи один одного в тексті, утворюють своєрідні рамки.

Проповідь як будь-яка переконуюча комунікація містить у собі оцінний компонент. В основі оцінюючої мовної стратегії лежать суперморальні оцінки, які розкривають суть відношення сучасних людей (у виховних проповідях) і послідовників Ісуса (у роз'яснювальних проповідях) до Бога, його завітів.

Як жанр публічного мовлення проповідь використовує різноманітні риторичні засоби для створення образності, наочності розповіді. Мовна стратегія фасцинації покликана впливати на емоції і підсвідомість слухачів. Під фасцинацією розуміється частина повідомлення, яка не збільшує запас знань адресата, але змінює його стан. Вона є кодом, який настроює адресата на прийом інформації, яка міститься у повідомленні. Основні прийоми мовної стратегії фасцинації – актуалізація архетипного концепту «сім'я», піднесена тональність проповіді, емфаза.

Однією з характерних для проповіді композиційно-мовних форм, яка володіє яскраво вираженою експресивною функцією, є оповідання, що визначає проповідь як жанр буттєвого дискурсу. Композиційно-мовна форма оповідання служить для мотивації адресата, робить текст більш зрозумілим і легким для сприйняття, стимулює виникнення певних образів в уяві адресата, які ведуть до конкретизації абстрактних понять християнського віровчення. Оповідальна аналогія необхідна для більш сильного сугестивного впливу на реципієнта, оскільки базується на культурно і соціально закріплених значеннєвих зв'язках. Джерелами оповідань виступають прецедентні тексти: казки, легенди, притчі Ісуса, а також випадки із сучасного життя.

У проповіді як публічному мовленні особливе значення має прийом емфази. Під емфазою розуміється напруга мовлення, посилення його емоційної виразності, виділення якогось елемента висловлення за допомогою інтонації, повторення, синтаксичної позиції і т. д. Традиційно до мовних засобів емфази відносять тропи і риторичні фігури тексту:

порівняння;

метафору;

антитезу;

анафоричні повтори;

інверсію;

деякі види паралелізму;

парентетичні конструкції;

перифрази;

риторичні запитання та ін.

Особливе значення в проповідях мають прийоми порівняння і метафоризації. Вони служать створенню яскравих образів у свідомості слухачів. Ці образи емоційно забарвлені і мають значний сугестивний вплив на слухачів.

Метафори у проповідях виконують функцію «подразників» уваги. Вони викликають яскраві образи і по своїй суті є дуже лаконічними, тому що у них відсутнє експліцитне порівняння. У проповідях зустрічаються різні типи метафор:

стерті метафори

релігійні кліше

авторські метафори.

Особливістю метафоризації у релігійному дискурсі є те, що сама метафора, за винятком стертих, одержує визначення, характеристику в мовленні, проповідник розкриває її зміст для слухачів.

Вивчення мовних стратегій релігійного дискурсу є актуальним і перспективним для досліджень стратегічного характеру комунікації, при лінгвопрагматичному аналізі комунікативного процесу взаємодії учасників комунікації, а також з позицій дискурсивного дослідження соціолінгвістичних феноменів.

 

 

Кузнецов В. В. и др. Особенности реализации оппозиции «светское общество» – «религиозное общество» в проповеднических // Вестник КГУ им. Н. А. Некрасова. № 12. – Кострома, 2005.

Салахова А. Г. Коммуникативные стратегии в религиозном дискурсе // Языкознание и литературоведение в синхронии и диахронии: Межвуз. сб. научн. статей. Вып. I. – Тамбов: ТОГУП «Тамбовполиграфиздат», 2006.

Федунова В. А. Проповедь как институциональный и бытийный дискурс // Язык и общество: Материалы международной научной конференции, Москва, 26 окт. 2006 г. Т. 2 / Отв. ред. И. Н. Тупицына. – Москва: РГСУ, 2006.