Природні умови регіону Сахари та їх особливості

justify;"> 

У центральній частині Сахари піднімаються високі нагір'я і плато, складені кристалічними і вулканічними породами: нагір'я Тібесті, Ахаггар та ін. Найвища вершина нагір'я Тібесті – погаслий вулкан Емі-Кусі (3415 м) – найвища вершина всієї Сахари (рис 2. 4.). Рельєф масивів сильно розчленований, схили їх стрімкі і скелясті, – у підніжжях нагромадилися маси грубого уламкового матеріалу.

Рис. 2.4 Найвища вершина нагір'я Тібесті – погаслий вулкан Емі-Кусі (3415 м)

В іншій частині Сахари переважають висоти 300-400 м. Поверхня покрита товщами вапняків, пісковиків і глинистих порід різного віку.

Багато ділянок Сахари мають моноклінальну структуру й утворюють добре виражені куестові уступи (рис 2. 5.). Такий тип рельєфу характерний для плато Тассілін-Адджер, що на північний схід нагір'я Ахаггар, для розташованого північніше плато Тадемайт й ін. В утворенні куестового рельєфу Сахари велику роль відіграла тектоніка і процеси суффозії, що виявлялися в післяльодовикову, більш вологу епоху.

Рис. 2.5 Куестовий рельєф Сахари

Поверхня пустельних плато Сахари пересічена мережею рукавів, що носять арабську назву «уедд». Тільки після рідких дощів вони наповняються водою, що висихає через кілька днів, а іноді і через кілька годин.

При великій інтенсивності процесів вивітрювання і відсутності виносу в Сахарі у величезних кількостях нагромадився уламковий матеріал. Для деякої частини пустелі, особливо для знижень між куестовими плато і для великих замкнутих улоговин, характерні величезні нагромадження дюнних пісків, (рис. 2. 6.) так звані ерги. Поряд з ділянками нерухомих, «мертвих» пісків мають великі площі піщаних дюн, що постійно переміщаються в напрямку пануючих вітрів. Особливо великі нагромадження пісків у Лівійській пустелі. Відносна висота дюн досягає там 300 м.

Рис. 2.6 Дюнні піски Сахари

Для Сахари характерні також великі рівні ділянки із шаром галечникового матеріалу, іноді поверхні покриті піском. Великі простори в Сахарі захаращені щебенем, що утворився від руйнування кристалічних порід. Такі кам'янисті пустелі звуться «хамада». Серед щебенистих нагромаджень хамад виступають ізольовані плато з крутими скелястими схилами – тара. [5]

2.4 Водні ресурси

Сахара є одним з найбідніших регіонів по забезпеченню води. Кілька річок, зароджуючись за межами Сахари, поповнюють поверхневі і підземні води пустелі. Річка Ніл є єдиною річкою з постійним транзитивним водотоком. Основні притоки – Блакитний і Білий Ніл – зливаються на південному-сході Сахари і по східній околиці пустелі річка несе свої води до Середземного моря (рис 2. 7.). На Нілі у 1964-1968 роках створено велике водосховище Насер, при розливі утворилось озеро Тошка район який уряд Єгипту планує перетворити на оазис.

Рис. 2.7 Річка Ніл

На півдні Сахари кілька річок впадають в озеро Чад, звідки значна кількість води продовжує текти на північний схід і поповнює місцеві водоносні шари. По південно-західній околиці Сахари протікає річка Нігер, у внутрішній дельті якої розташовуються озера Фагібін, Гару, Ніангай та ін.

Велика частина річок і струмків в Сахарі сезонні або переривчасті, Підземні водоносні горизонти іноді досягають поверхні, утворюючи оазиси: Бахарія, Гардає, Тімімун, Куфрах і Сивах [6].

Після сильних дощів на короткий термін заповнюються водою сухі русла, і древня річкова мережа, що розходиться від Ахаггара і Тібесті (узди Ігаргар, Тафасасет, Таманрассет і ін.). У околичних районах Сахари і в центральних гірських масивах збереглися невеликі реліктові озера, частково заболочені і незрідка сильно мінералізовані. Пустеля володіє крупними басейнами підземних вод, і в тому числі артезіанськими, які містяться головним чином в континентальних нижньокрейдових піщаниках. Їх використання забезпечує життя в оазисах, розташованих зазвичай в знижених місцях, де є джерела або легко створити системи колодязів. Найбільш багата грунтовими водами Північна Сахара. Саме тут підземний стік рясніший, більше артезіанських колодязів із значними запасами води. У Південній Сахарі грунтові води менш рясні і лежать глибше. Артезіанських вод майже немає. В регіоні ведеться активне буріння на воду, відкриті нові басейни підземних вод, використовуваних для забезпечення районів видобутку нафти і газу, а в північних районах С. і для іригації [3].

2.5 Грунти

Ґрунти Сахари здебільшого характерні для тропічних пустель і напівпустель (щебнисті, галькові, піщані). Мають низький вміст органічних речовин, ґрунтові шари виділені слабо. У деяких областях є азотфіксуючі бактерії, проте в основному ґрунту біологічно неактивні. По краях пустелі ґрунти містять великі концентрації органіки, по западинах ґрунту часто засолені. Наявність незв'язаного карбонату вказує на низький ступінь вилуговування.

Переважно в північно-західній частині пустелі поширені щільні вапняно-гіпсові шари (кори) потужністю від декількох см до 1-2 м, які асоційовані з вапняними корінними підстилаючих породами. Розподіл дрібнодисперсних, в тому числі діатомових компонентів обмежено безстічними зниженнями і западинами [3].

Найрозповсюдженими грунтами є сіроземи – зональний тип грунтів пустельних степів (напівпустель) субтропічного поясу. Це світлі, пухкі, карбонатні з поверхні грунти з недиференційованим профілем. Сіроземи біологічно високо активні, видовий склад мікроорганізмів різноманітний, як і склад фауни: багато молюсків, комах, павуків, термітів, червів, хребетних і навіть птахів. Тому до певної глибини сірозем абсолютно переритий тваринами, завдяки великій біогенності напруга процесу мінералізації дуже висока, незважаючи на значну кількість рослинного опаду, гумусу в грунті утворюється небагато. Лугово-сіроземні грунти відрізняються оглеєнням, яке, щоправда, простежується дуже глибоко, та більшим вмістом гумусу.