Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника[2].

Розглядаючи поняття власності, звертаємо увагу, що науковці виділяють два її види, а саме приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність.

Приватна власність – це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Приватне привласнення має два види, які істотно різняться між собою:

Власність на засоби виробництва людини, який сам трудиться;

Власність на речові умови виробництва особи, яка застосовує чужу працю.

Перший вид приватної власності мають селяни, ремісники та інші люди, які живуть своєю працею. Відповідно до економічним законом приватновласницького трудового присвоєння за одноосібної власності на засоби виробництва працівникові дістаються всі плоди його господарювання. Цим забезпечується повна свобода трудівника від будь-яких форм гноблення і поневолення з боку інших людей. Коли в одній особі з'єднані власник і трудівник, виникає велика матеріальна зацікавленість у тому, щоб краще працювати для особистого блага. Не варто дивуватися тому, що одноосібні селяни прагнуть домогтися стійкості свого господарства, не шкодуючи на те сил і засобів.

Другий вид приватної власності мають особи, які володіють порівняно великими господарствами з застосуванням праці багатьох працівників. Якщо в першому виді приватного привласнення речові та особисті фактори виробництва природно з'єднуються, оскільки вони належать одній особі, то справа йде зовсім інакше в другому вигляді господарства. У ньому засоби виробництва потрапляють до рук небагатьох осіб, а значна частина суспільства відчужена від цих благ[28].

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частина капіталу перебуває в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має такі різновиди:

а) індивідуальна або сімейна власність – право безпосереднього контролю об'єкта власності знаходиться в однієї людини або сім'ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати не об'єднаної приватною власністю;

б) пайова власність – об'єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об'єкта належить групі суб'єктів, які домовляються про спосіб управління ним. Ці суб'єкти називаються співвласниками, чи пайовиками – кожному з них належить певна частка (пай) об'єкта власності. Зазвичай величина цього паю встановлюється у грошовому вираженні. На цій формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовий власністю. Проте має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайовий. Акціонер – це той, хто вніс певний пай у капітал підприємства і взамін отримав титул власності: цінний папір – акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично розділена, позбавлення або придбання частини власності може відбуватися тільки шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій – це власність груп людей, об'єднаних в якісь громадські організації: політичні партії, професійні спілки, союзи воїнів-інтернаціоналістів і т. д. Це не персоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об'єкті власності, які могли б належати членам цих організацій. Наприклад, якщо автори цієї допомоги є членами галузевої профспілки працівників освіти, якому належить санаторій або пансіонат на Чорноморському узбережжі, то це аж ніяк не означає, що кожен з нас може претендувати на свою частку в цьому звабливому об'єкті. Об'єкт подібної форми власності не ділиться на індивідуальні частки[25; c. 53-54].

Суспільна власність – така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству вцілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння та управління. Суспільна власність протистоїть приватній.

Отже можемо стверджувати, що власність виступає як провідна складова системи економічних відносин.

 

 

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство