Приватна власність: природа виникнення, еволюція розвитку

Форма власності – певна організація відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в межах певного типу та виду власності.

Спільний тип власності може бути організований в державну, орендну або акціонерну форму функціонування, а приватний тип власності приймає організаційні форми одноосібної або групової власності (партнерської, кооперативної, акціонерної тощо).

Тип, вид та форма власності не відокремлені одне від одного, а навпаки, органічно пов'язані між собою. Не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу. Це стосується і будь-якого виду власності, який завжди несе у собі властивості певного типу власності та завжди має певну форму (організацію) відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності. Наприклад, одноосібна власність простого товаровиробника (фермера тощо) є формою трудового виду приватного типу власності, тоді як колективна власність також є формою трудового виду, але спільного типу власності[1; c. 49-53].

Людству відомі два основні типи власності на засоби виробництва: спільний і приватний, а в межах кожного з них – історично особливі види і форми власності, що докладніше зображені на рис 1. 2.

 

Рис. 1.2. Типи, види та форми власності

 

Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор – землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб’єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об’єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм:

азіатська (східна)

антична (греко-римська)

германо-слов’янська форми земельної власності.

За азіатської форми вся земля розподілилась між общинами, а індивіди (окремі сім’ї) продуктивно користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі данини, податків, а також виконували інші обов’язки на користь держави і насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне, так і общинне право користування землею. Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини (розвиток знарядь праці та самої праці) зумовлює таке зростання продуктивності праці, яке дає змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності: виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт – на необхідний і додатковий; зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл результатів виробництва між членами общини та трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників. Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення – приватної власності.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала у розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, які оброблялись окремими сім’ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов’янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна община власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності. Антична і германо-слов’янська форми власності відрізнялись відношення індивідів до общинної землі, але були близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.

У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об’єктами власності рабовласників.

Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм – патріархальної та класичної (античної).

Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка за багатьма критеріями була «м'якшою» за класичне рабство.

Класичне рабство базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки – так