Рапалльський вибір

 

О. І. Овчаренко

Стаття присвячена аналізу спонукальних причин і основних чинників, що зумовили радянсько-німецьке зближення, початок військового співробітництва й укладення Рапалльського договору 1921 р.

Ключові слова: Радянська Росія, Німеччина, Брестський мир, міждержавні контакти, військове співробітництво, дипломатична боротьба, Рапалльский договір

«Рапалльська політика», «дух Рапалло», «епоха Рапалло» – розхожі в історичній літературі визначення особливих радянсько-німецьких відносин і співробітництва, які розвивалися після підписання 16 квітня 1922 р. знаменитого Рапалльського договору між Радянською Росією (РСФРР) та Веймарською Німеччиною, та продовжувалися до встановлення в Німеччині нацистської диктатури. Рапалльський договір вніс суттєві зміни в політичну ситуацію в Європі. Він був першим рівноправним договором двох великих держав, які нещодавно воювали між собою, а найголовніше – різної соціально-економічної та політичної орієнтації (соціалістичної і капіталістичної).

У дослідженнях радянських істориків І. Кобляко- ва, А. Ахтамзяна, Г. Трухнова та ін. розглядалися різні аспекти укладення та наслідків Рапалльського договору, а також співробітництва обох країн у політичній, економічній, культурній сферах. Військова ж сфера – одна з найважливіших у радянсько-німецьких відносинах рапалльського періоду – замовчувалась, а тому створювалось враження, що військового співробітництва взагалі не було. Полегшення доступу до архівних документів у період перебудови дало можливість дослідникам звернутися до розробки його змісту і наслідків. Важливі документи із вказаної проблеми були опубліковані Ю. Дьяковим і Л. Бушуєвою [1]. На основі нових документів, дав оцінку військовому співробітництву СССР і Німеччини А. Ахтамзян [2]. Ра- палльській політиці і радянсько-німецькому військовому альянсу присвячений один із розділів книги Л. Безименського [3], а також монографії В. Захарова [4] С. Горлова [5] і Ю. Кантор [6], в яких проаналізовані головні його напрямки. Мета цієї статті полягає в з’ясуванні мотивів зближення Радянської Росії та Німеччини й основних чинників, які зумовили цей вибір двох держав.

Після приходу більшовиків до влади у жовтні 1917 р., Росія ще формально перебувала у складі Антанти й у стані війни з блоком Центральних держав. Припинення війни і підписання миру було одним із головних пунктів програми РСДРП (б), адресованої широким народним масам. Відтак, його укладення розглядалось як один із важливих засобів зміцнення соціальної бази нового режиму. Держави Антанти, як відомо, відхилили, сформульоване в Декреті про мир, звернення нової влади в Росії [7, 11-14]. Німеччина, котра на завершальних етапах Першої світової війни розглядала більшовиків як своїх потенційних союзників і найбільш зручних партнерів для мирного урегулювання, прийняла їх пропозиції.

Радянсько-німецькі переговори у Брест-Литовсь- ку і сепаратний мир 3 березня 1918 р. завдали важкого удару по ілюзіях радянського керівництва на справедливий демократичний мир «без анексій» і «контрибуцій» [7, 12], посваривши з колишніми російськими союзниками. Водночас мир з німцями сприяв більшовикам в утримані влади в Росії, а німецьким керівникам давав можливість зробити спробу повернути хід війни на Заході на свою користь. Вона була невдалою і закінчилась поразкою німців. Брестський договір передбачав установлення дипломатичних відносин між Радянської Росією і Німеччиною. У квітні 1918 р. повноважним представником РСФРР у Берлін був призначений А. Йоффе – один із учасників переговорів у Бресті [8, 69]. Однак складання радянсько-німецьких відносин після цього було вкрай суперечливим і непе- редбачуваним. І не тільки тому, що Брестський мир був грабіжницьким і принизливим, а й через особливий підхід більшовицького керівництва до міжнародних відносин [9, 132]. Зовнішньополітична доктрина Радянської держави була побудована на висновках Леніна про неминучість світової революції [10, 304-305]. Її підтримка радянським режимом (ідейна і матеріальна) вважалась основним завданням. Підписання ж миру розглядалось як вимушений, тимчасовий захід. До того ж радянські керівники заявляли також про прагнення до мирних відносин з усіма країнами і народами, що було втілено у формулу «мирного співіснування».

Радянське повпредство в Німеччині від початку розповсюджувало агітаційні матеріали, із закликами до революції, надруковані в РСФРР німецькою мовою, встановило зв’язки з групою «Спартак», надавало фінансову допомогу у виданні соціал-демократичних газет і закупівлі зброї для підготовки революційного повстання [11, 16]. Вже 5 листопада 1917 р. уряд М. Баденсько- го прийняв рішення про висилку з країни усіх радянських дипломатів. Після розриву дипломатичних відносин, важливу роль у встановленні контактів з німецькими політиками, державними діячами, військовими і промисловцями зіграли учасник соціал-демократично- го руху в Росії і один із перших радянських дипломатів – В. Копп, а також К. Радек – відомий діяч комуністичного руху, який на той момент перебував у німецькій в’язниці.

В. Копп навесні 1919 р. повернувся до Берліна, офіційно працюючи керівником радянської місії у справах військовополонених [12, 459-462], але крім цього, вступив у контакти з представниками німецької промисловості, банківськими і торгівельними колами, встановив зв’язок з К. Радеком. Німецькі власті знали про високий ранг останнього в РКП (б) і після підписання 1919 р. Версальського договору, у них виникла ідея використання його для відновлення контактів з радянським урядом. Його перевели в комфортну камеру, що невдовзі вона отримала назву «політичного салону Радека», де побували відомі політики й військові Німеччини [1, 11]. Серед них були В. Ратенау – президент АЕГ, О. Хассе – згодом начальник штабу рейхсвера, П. фон Хінце – колишній міністр закордонних справ кайзерівської Німеччини [5, 30]. В ході цих контактів, К.