Релігія як соціальний інститут

 

1. Основні поняття та структура релігії

2. Виникнення й еволюція релігії

 

 

Ще яких-небудь десять років тому, одержуючи знання й виховання з матеріалістичних позицій, ми припускали, що такі специфічні інститути, як релігія і її організації перестають бути факторами національного громадського життя, втрачають свої позиції в наданні впливу на світогляд людей.

Аналіз реальності наших днів показав помилковість і поспішність висновків даного роду. Сьогодні навіть непрофесійним поглядом обивателя можна помітити, що відбувається помітна активізація релігійних установ, які безпосередньо намагаються брати участь у рішенні цілого ряду актуальних проблем сучасності. Це можна спостерігати в різних регіонах, у країнах з різним рівнем економічного розвитку, де поширені різні віросповідання. Не обійшло явище активізації релігійної діяльності й Росію, а неясний час так званих реформ ще більшою мірою сприяло посиленню цієї діяльності.

У чому полягає цінність релігії для людства, які її соціальні функції? На ці й інші питання необхідно відповісти в процесі соціологічного аналізу релігії як соціального інституту.

Перш ніж розглядати релігію із цього погляду, необхідно розглянути, що являє собою поняття “соціальний інститут”.

Соціальні інститути – це організовані об'єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконуваних членами своїх соціальних ролей, що задають соціальними цінностями, нормами й зразками поводження, а процес упорядкування, формалізації й стандартизації суспільних зв'язків і відносин називається інституалізацією.

Із середини минулого століття в соціології й релігієзнавстві складається й потім одержує великий розвиток самостійний напрямок за назвою “соціологія релігії”. Дослідженню релігії як соціального інституту присвятили свої роботи Э. Дюркгейм, М. Вебер й інші відомі вчені й суспільні діячі, у т. ч. і К. Маркс.

Відповідно до теорії Маркса релігія як соціальний феномен являє собою об'єктивний фактор, зовнішнім і примусовим чином впливає на людей подібно будь-якому іншому суспільному інституту. Маркс заклав, таким чином, основу функціонального методу дослідження релігії. Релігія, відповідно до Маркса, обумовлювала більше суспільними відносинами, ніж зумовлюючий їхній фактор. Її суспільна функція полягає в інтерпретації, а не продукування існуючих відносин. Соціальна функція релігії – функція ідеологічна: вона або виправдує й тим самим узаконює існуючі порядки, або засуджує їх, відмовляючи їм у праві на існування. Релігія може виконувати функцію інтеграції суспільства, але також може діяти і як дезінтегруючий суспільство фактор, коли виникають конфлікти на релігійному ґрунті.

У другій половині XIX століття положення міняється. У цей період промислової революції гостро встає проблема соціальної організації, соціальних зв'язків. У цих умовах про позитивну роль релігії заговорили вчені самі далекі від релігійної віри. На першому плані в соціології релігії – новий напрямок, інтеграційне. Найбільш показова щодо цього концепція Э. Дюркгейма, якого по праву вважають основоположником соціології релігії як наукової дисципліни. Релігію він розглядав як основу єдності суспільства, як фактор соціальної інтеграції.

Поряд з Дюркгеймом, основоположником соціології вважається німецький учений Макс Вебер. Він досліджував місце й значення релігії в суспільстві, що змінюється, вплив її на розвиток економіки, політики, родини. Вебер віддавав перевагу головним чином, світовим релігіям й їхньому впливу на хід історії. Зокрема, робота “Протестантська етика й дух капіталізму”, де він досліджує вплив християнства на історію Заходу, зробила його знаменитим. І ще одна важлива частина веберівської соціології релігії – вивчення типів релігійних організацій, що приводить до розгляду системи “церква-секта”.

Роботи названих основоположників соціології релігії визначили всі її наступний розвиток, основні напрямки досліджень, проблематику, методологію. До кінця XIX – початку XX в. соціологія релігії складається як самостійна дисципліна.

У структурному плані релігія являє собою цілісну єдність:

- релігійної свідомості;

- релігійної діяльності;

- релігійних відносин;

- релігійних інститутів й організацій.

а) Релігійна свідомість.

Релігійній свідомості властиві почуттєва наочність, створені уявою образи, релігійна віра, мовні вирази за допомогою релігійної лексики й інших спеціальних знаків. Всі ці властивості тісно взаємозалежні й взаємодіють один з одним. Релігійна віра – це інтегральна риса релігійної свідомості. Це особливий психологічний стан упевненості в досягненні мети, настанні події, у передбачуваному поводженні людини, в істинності ідей при недостачі достовірної інформації. У ній утримується очікування здійснення бажаного. Віра виступає важливим фактором інтеграції особистості, групи, маси, стимулом рішучості й активності людей.

Релігійна свідомість має два рівні – повсякденний і концептуальний. Повсякденна релігійна свідомість з'являється у вигляді образів, подань, ілюзій, настроїв і почуттів, звичок і традицій, які є безпосереднім відбиттям умов буття людей. На цьому рівні релігія завжди безпосередньо пов'язана з індивідом, завжди виступає в особистій формі.

Релігійна свідомість концептуального рівня – це спеціально розроблюється, систематизується сукупність понять, ідей, принципів, концепцій. У її склад включаються:

- навчання про Бога, світ, природу, суспільстві, людині, спеціально розроблювальні на релігійній основі (теологія, богослов'я, символи віри) ;

- здійснювана відповідно до принципів релігійного світогляду інтерпретація економіки, політики, суспільних явищ, тобто релігійно-політичні, релігійно-економічні, релігійно-правові й інші концепції;

- релігійна філософія.

б) Релігійна діяльність.

Релігійна діяльність займає своєрідне місце в системі суспільної діяльності. Існує два основних види релігійної діяльності: поза культова та культова.