Релігія як соціальний інститут

Культ – найважливіший вид релігійної діяльності, зміст якого визначається відповідними релігійними поданнями, ідеями, догмами.

Предметом культової діяльності стають різні об'єкти й сили, втілені в деякі релігійні образи (наприклад, предмети, тварини, рослини, Сонце, Місяць, а також ритуальні дії – танцю, співу, богослужіння, релігійні свята).

Суб'єктом культу можуть бути як релігійна група віруючих, так й одиночний віруючий індивід.

До засобів культу відносять безпосередньо будинки, де відбуваються релігійні обряди (храми, молитовні), релігійне мистецтво (живопис, архітектура, музика), культові предмети (церковне начиння, священикові вбрання). Сукупність засобів культу відіграє найважливішу роль для створення відповідної атмосфери, необхідної при здійсненні культових дій.

Результатом культової діяльності є, насамперед, задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості. Культ може стати фактором динаміки психологічних станів віруючих: відбувається перехід від стану пригніченості, занепокоєння, скорботи, туги до стану полегшення, умиротворення, спокою й гармонії, припливу сил. У культовій діяльності відбувається реальне спілкування віруючих один з одним, задовольняються естетичні потреби, тому що оздоблення храмів, ікони, фрески мають безперечну художню вартість, одягання священиків, музика, спів виконані в художньому стилі й можуть доставляти естетичне задоволення.

в) Релігійні відносини.

Релігійні відносини являють собою вид відносин у духовній сфері, що складаються відповідно до релігійної свідомості, що реалізуються за допомогою релігійної діяльності.

Також як і релігійна діяльність, релігійні відносини розділяються на культові й поза культові. Це безпосередні дійсні відносини між індивідами, організаціями (у духовному училищі – “вчитель-учень”, у місіонерській діяльності – “місіонер – індивіди” і т. д.).

Аналогічно, культові відносини формуються в процесі культової діяльності. Наприклад, обряд вінчання утягує нареченого й наречену у взаємні відносини, прийняті в церкві; хрещення встановлює зв'язок між “хресним сином (дочкою) ” й “хрещеними батьками”.

Релігійні відносини можуть мати різний характер – солідарності, терпимості, нейтралітету, а також конфлікту й боротьби (релігійний фанатизм). Однак, навіть при мирному співіснуванні, звичайно є подання про перевагу даного напрямку релігії над всіма іншими.

г) Релігійні організації

Релігійні організації створюються для упорядкування релігійної діяльності й релігійних відносин. Вони також складаються культові й поза культові. Поза культові покликані управляти поза культовою діяльністю (церковні ради, ректорати духовних навчальних закладів, департаменти релігійної преси й ін.), культові – у культовій діяльності (причт, клір, дияконат, епископат).

У міру розвитку суспільного ладу, подолу праці, сталі виникати певні релігійні стани (жерці), а разом з ними й релігійні організації. Релігія розділилася на віросповідання, послідовники певного віросповідання склали релігійну спільність, а існування й функціонування спільності забезпечувалося організацією.

Спільність із усіма своїми організаційними елементами являє собою релігійне об'єднання. У християнстві, наприклад, виділяється кілька видів релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація, установлена секта, містерія й т. д. Але найбільше поширення й реальну силу одержала, звичайно, церква. Вона являє собою порівняно широке об'єднання, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а, скоріше, традицією.

 

 

Під часом виникнення релігійних вірувань варто мати на увазі період дуже великої тимчасової довжини, що зайняв десятки або, можливо, сотні тисяч років. Це був процес, що відбувався протягом життя сотень поколінь. Можна затверджувати, що первісні релігійні подання – досить неясні та невизначені – стали з'являтися в період середнього палеоліту, а в пізньому вужеві існували більш-менш оформлені вірування й пов'язані з ними магічні ритуали.

Сама поява релігійних вірувань і культів мало об'єктивні й суб'єктивні причини. На якомусь етапі розвитку первісного суспільства в поводженні й свідомості суспільної людини поряд з діяльністю, в основі якої лежать усе більше усвідомлені закономірності об'єктивного миру, з'являються дії, що базуються на фантастичних поданнях про надприродних істот й явища. Релігійна практика співіснує й переплітається з реальною практикою.

На виникнення у свідомості первісної людини релігійних примар повинні були впливати, насамперед негативні емоції: страх, внутрішня пригніченість, відчуття безсилля, іноді – розпач. У цих умовах людин відчуває потребу в розраді. Його свідомість підказує йому такі можливості варіанти розвитку подій, які здатні дати ця розрада. Потреба людини, його бажання вкривають і захищають ілюзорне подання, що обіцяє рятівний вихід з гаданого безвихідним положення або якесь полегшення цього положення.

Стимулом до виникнення релігійних подань були й деякі позитивні емоції. Радість і захват, що наповнили людину при якій-небудь удачі, почуття подяки тому, що сприяло цій удачі, відчуття власного фізичного здоров'я й морального комфорту – все це вимагало свого вираження.

Отже, релігія виникла тоді, коли це стало неминучим і можливим. Неминучість коренилася в тяжких умовах життя людини, і як наслідок цих умов, постійній нервово-емоційній напрузі, у прагненні до самонавіювання й самозаспокоєння. Можливість появи релігійних ідей і пов'язаних з ними культів з'явилася тоді, коли людська свідомість досягло такого рівня розвитку, при якому уява була вже в стані створювати релігійно-фантастичні конструкції.

Релігія давала людству ілюзію відносної безпеки, забезпечуваною допомогою дружніх надприродних сил. І навпаки, релігія породжувала в нього страх перед ворожими надприродними силами.

У первісному суспільстві виникають тотемізм (подання про родинний зв'язок всіх членів роду з якимсь видом тварин або рослин – тотемом), магія (сукупність символічних обрядових дій, спрямованих на досягнення якого-небудь конкретного результату), фетишизм (поклоніння предмету, якому приписувалися не властиві йому надприродні властивості), міфологія, анімізм (віра в духовні суті). Разом з появою подань про надприродних істот з'являються й люди, здатні вступати з ними в контакт. Це – маги, чаклуни, шамани, які ще не були жорстко відділені від маси віруючих.

До істотних змін у характері релігійних вірувань привело розкладання родоплемінних відносин і поглиблення соціальної диференціації усередині племен. Соціальне розшарування усередині племен, формування племінної аристократії, становлення ранньокласового суспільства знайшли також своє відбиття й у змісті релігійних подань. На передній план виходить завдання по забезпеченню регулювання помислами й поводженням людей в інтересах правлячих класів. Починають формуватися відносно самостійні системи культових дій – богослужіння, а разом з ним організація служителів культури – жрецькі корпорації – не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний стан. Жрецтво стає спадкоємною професією, з'являються постійні святилища й храми, жертвоприносини, доходи із храмових земель, матеріальна підтримка світської влади зміцнюють вплив жрецтва.

Таким чином, у розглянутий період релігія перетворюється у відносно самостійну сферу громадського життя, відкривається нова сторінка в історії релігії про розвиток і функціонування релігійних систем народів. Однак на даному етапі навряд чи варто говорити про утворення релігійної організації як самостійного соціального інституту.

У міру ускладнення суспільних відносин і подань перетвориться й ускладнюється вся суспільна система, у тому числі й релігійній надбудові. Поступово відбувається самовизначення релігійної системи. Вирішальну роль у цьому процесі зіграло виділення стійкого соціального шару – служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і зосереджують у своїх руках діяльність по регулюванню релігійної свідомості й поводження маси віруючих.

У розвинутій формі релігійні організації являють собою складну централізовану систему – церква. Опираючись на масу віруючих як на свою соціальну базу, вона являє собою автономну систему в політичній надбудові суспільства. У політико-ідеологічній сфері складаються особливі взаємини церкви й держави. Держава робить церкві всіляку підтримку для зміцнення її положення в суспільстві. Церква ж в інтересах держави нав'язує народу певні стандарти поводження й мислення, прагнучи загальмувати зростаюче невдоволення з боку мас існуючим суспільним ладом, підтримуваним державою.