Роль політичних сил словацької республіки в процесі інтеграції до європейського союзу

Більш того відносини країни з ЄС у вказаний період характеризувалися недовірою, численними демаршами та взаємними обвинуваченнями. Словаччина поводила себе як ненадійний партнер у відносинах і з країнами-членами ЄС, і з власними сусідами, що призвело до зовнішньополітичної ізоляції уряду В. Мечь- яра в 1996-1998 рр. [10; 12, 117]. Результатом такої політики стало поступове погіршення взаємовідносин Словацької Республіки та ЄС, що виявилося у зниженні інтенсивності двохсторонніх контактів на вищому рівні. Наприклад, треба згадати невдалі спроби прем’єр- міністра В. Мечьяра провести офіційну зустріч з канцлером Німеччини Г Колем [12, 119-і20]. На саміті ЄС в Люксембурзі (грудень 1997 р.) було прийнято рішення щодо виключення Словаччини з числа країн, здатних почати переговори про вступ до ЄС [12, 118].

В умовах загрози формування авторитарного режиму та подальшої зовнішньополітичної ізоляції країни, почалося об’єднання опозиційних політичних сил. 3 липня 1997 р. було створено Словацьку демократичну коаліцію (СдК) у складі ХДР, ДС, дП, СДПС, ПЗ, перетворену напередодні виборів 1998 р. на партію з аналогічною назвою. Консолідація демократичних сил нацменшин відбувалася за національною ознакою. Так, політичні партії угорської меншини – УХДР, «Співіснування» і УГП напередодні виборів утворили Партію угорської коаліції (ПУК) [6, 79; 17].

За результатами виборів 26 вересня 1998 р. РЗДС отримав 27%, СДК – 26, 33%, ПЛД – 14, 66%, ПУК – 9, 12%, СНП – 9, 07%, Партія громадянського співіснування (ПГС) – 8, 01% [4, 395-396]. За результатами виборів, була сформована нова правляча коаліція у складі СДК, ПЛД, ПУК і ПГС [4, 397]. 30 жовтня 1998 р. було сформовано четвертий уряд широкої демократичної коаліції (СДК – 9, ПЛД – 6, ПУК – 3, ПГС – 2), на чолі з лідером СДК М. Дзуріндою – прихильником європейських інтеграційних процесів і політичних реформ [4, 398]. 30 травня 1999 р. президентом Словаччини було обрано лідера ПГС Р. Шустера, що додатково забезпечило співпрацю між президентом і прем’єром у напрямі виконання запланованої програми перетворень [18, 270].

Новий уряд Словаччини впродовж перших 100 днів роботи зміг стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в країні, усунути демократичні дефіцити, успадковані від уряду В. Мечьяра та розпочати реалізацію важливих політичних і економічних реформ, необхідних для інтеграції країни до ЄС [8]. Так, одним з перших конкретних кроків нового уряду стала розробка «Плану інтенсифікації процесу інтеграції Словацької Республіки в Європейський союз», який передбачав розширення зв’язків з країнами-членами ЄС, а також країнами «Вишеградської четвірки» (Чехія, Польща, Угорщина) [10]. На саміті 11-12 грудня 1998 р. Європейська Рада позитивно оцінила зміни, які відбулися в Словаччині після виборів [7].

Упродовж 1999-2001 рр. у партійній системі Словаччини відбулися чергові важливі зміни, пов’язані з посиленням впливу бізнесових кіл на політику, що призвело до створення ряду політичних партій, які лобію- вали інтереси тих чи інших фінансових покровителів [18, 15]. У листопаді 1999 р. відбувся розкол ПЛД, внаслідок чого заступник голови партії Р. Фіцо заснував нову опозиційну партію «Напрямок», що з часом перетворилася на домінуючу ліву силу. 2000 р. підприємець у галузі масмедіа П. Руско заснував ліберальну партію «Альянс нового громадянина» (АНГ). Обидві сили орієнтувалися на виборців, невдоволених політикою уряду М. Дзурінди. При цьому «Напрямок» виступав як партія антиреформенного популізму, тоді як АНГ критикував уряд за методи здійснення реформ і політичні скандали, не відкидаючи реформи загалом [6, 81].

У кінці 2000 р. ХДР вийшов зі складу СДК і став п’ятим членом коаліції. Решта членів СДК, на чолі з М. Дзуріндою, заснували нову партію – Словацький демократичний і християнський союз (СДХС), що отримав міцний, але не домінуючий статус у політичному житті країни. Водночас конфлікти, пов’язані з перегрупуванням політичних сил, не вплинули на принципові погляди СДХС та ХДР щодо необхідності реформ та європейської інтеграції [6, 80].

Потенційно небезпечним моментом для розвитку євроінтеграційних процесів у Словаччині стали парламентські вибори 2002 р., під час яких виникла небезпека приходу до влади противників вступу країни до ЄС, на чолі з В. Мечьяром. За результатами виборів 21 вересня 2002 р., Національна Партія-РЗДС отримала 19, 5%, СДХС – 15, 09%, «Напрямок» – 1з, 46%, АНГ – 8, 01%, Комуністична партія Словаччини (КПС) – 6, 32% [4, 410]. 8 жовтня 2002 р. була сформована правляча коаліція зі СДХС, ПУК, ХДР, АНГ, яка продовжила курс на євроінтеграцію [6, 85; 4, 410]. Зокрема про це свідчило рішення з’їзду СДХС 2002 р. у Братиславі, де одним з основних завдань партії було названо завершення вступу Словацької Республіки до ЄС [19, 412]. Уряд знову сформував М. Дзурінда, що було позитивно відмічено ЄС у доповіді щодо прогресу, досягнутого асоційованими членами, внаслідок підготовки до членства в ЄС (2002 р.) [20], та дозволило Словаччині 16 квітня 2003 р. успішно підписати угоду про вступ до Європейського Союзу, повноправним членом якого вона стала 1 травня 2004 р. [21].

Таким чином, процес європейської інтеграції Словацької Республіки залежав від балансу політичних сил, які складали більшість у парламенті та формували уряд країни. Так, у період з грудня 1994 – до жовтня 1998 рр., коли провідні позиції у політичному житті держави займав РЗДС, під керівництвом В. Мечьяра, процес євроінтеграції мав переважно декларативний та популістський характер, а існуючий підхід до виконання критеріїв вступу до ЄС носив, здебільшого, формальний характер. Після демократичних змін у політичному житті Словаччини, пов’язаних з приходом до влади Словацької демократичної коаліції, на чолі з М. Дзуріндою, був реалізований ряд важливих політичних і економічних реформ, які дозволили країні успішно завершити процес інтеграції та стати повноправним членом ЄС у 2004 р.