Розширення території Київської держави за князя Ігоря

 

 

Самостійне, повновладне князювання в Києві князь Ігор почав після смерті князя Олега 913 року, стараючись тісніше зв’язати підвладні йому племена в одне ціле. Завдання це було не з легких, оскільки всі слов’янські племена звикли до свободи і власного управління і неохоче зустрічали владу Києва. Скориставшись смертю Олега, першими повстали древляни і закрили свої міста перед князем Ігорем. Ігор пішов походом із військовою дружиною проти них і, перемігши, наклав ще більш значнуданину, ніж була раніше при Олегові. 914 року Ігор почав війну зі степовим плем’ям угличів, що проживало в південних степах біля Чорного моря між Бугом і Дніпром. При Олегові угличі не були підданими Києва, а лише союзниками, які не перешкоджали торговельному судноплавству Олегових купців по Дніпру. Обклавши їх столицю Пересічну, війська Ігоря лише через 3 роки взяли це сильне місто і змусили угличів платити данину Києву. 

Але незабаром нові вороги, сильні числом і страшні зухвалістю та грабіжництвом, — як зазначає Нестор, — вже 915 року з’явилися в межах Русі-України, і це були печеніги. Як зазначає М.М. Карамзін, «печеніги думали, можливо, пограбувати Київ, але зустрілися з сильним військом, не захотіли спробувати щастя в битві і мирно відійшли до Бессарабії чи Молдови, де вже панували тоді їх єдиноземці. Надалі печеніги, які вже зробилися жахом і бичем усіх сусідніх народів, спочатку уклали союз з Ігорем і п’ять років не турбували Ігореву державу. Нестор звертає увагу на початок першої дійсної війни з печенігами вже 920 року, але зазначає, що переказ не подав йому відомостей про її наслідки. З цього часу часто виникали війни місцевого значення на степових околицях держави. В інших місцях Русі-України в цей час було порівняно спокійно, оскільки місцева влада у великих містах скрізь належала членам сім’ї Рюриковичів. Так, у Києві княжив сам Ігор, у Вишгороді — його дружина Ольга, в Новгороді — їх син Святослав. Керували різними містами і племінники князя Ігоря — Якун та Ігор і ще ціла армія інших родичів та близьких людей. 

 

 

Прагнучи твердо стати над Чорним морем, Ігор зустрів там серйозний опір з боку візантійських колоній і передусім рибалок Корсуня. Суперечка йшла з питань риболовлі в гирлі Дніпра і в Криму. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше почала використовувати орди печенігів, які часто нападали на українські землі. Проте Ігор старався жити з греками доброзичливо, і якщо вірити Несторові, то 935 року кораблі і воїни Ігоря ходили з грецьким флотом у спільний похід до Італії. Все ж стосунки з Візантією робилися все більш конфліктними, і 941 року Ігор з 10000 суден, на яких було близько 40000 воїнів, увійшов до Чорного моря. Болгари, які тоді були союзниками Візантії, повідомили про це грецького імператора, заявивши, що Ігор іде на Царград (Константинополь) — столицю Візантії. 

Ігор встиг причалити до берега і, спустошуючи азіатські береги, дійшов до самого Царграда. Греки не могли виступити великою силою, оскільки їхній основний флот перебував у поході проти арабів. Поставивши кораблі на якорі поблизу маяка, Ігор був готовий до битви і був так упевнений у перемозі, що велів своїм воїнам щадити ворогів і брати їх живими в полон. Але удача не відповідала його прагненням. Зі сходу прийшли грецькі воєводи і оточили війська Ігоря з усіх боків. Порадившись із воїнами, Ігор пішов на греків і, як пише Нестор, «після злої січі, греки ледь могли перемогти». Війська Ігоря вночі сіли на кораблі і вирішили вийти у відкрите море. Але грецький флот під начальством воєводи Феофана Протовестіарія, оснащений так званим «грецьким вогнем», запалив Ігореві судна, що для його воїнів здалося «небесною блискавкою в руках озлобленого ворога», — як пише Нестор. Вцілілі руські кораблі із залишками війська відійшли до берегів Малої Азії, але там зіткнулися з добірним піхотним військом грецьких воєвод. Загрожуваний з моря грецьким флотом, з суходолу — грецькою піхотою і загальним голодом серед війська, з великими втратами князь Ігор повернувся до вітчизни. 

Про цей нещасний Ігорів похід говорять не лише візантійські, але й інші історики. Так, наприклад, кремонський єпископ Ліутпранд розповідає про те, що він чув від свого вітчима, який будучи послом у Царграді, «власними очима бачив страту багатьох Ігоревих воїнів, взятих тоді в полон греками: варварство жахливе!». І, начебто роблячи висновки про грецькі звичаї, він говорить: «Греки, зніжені розкішшю, боялися небезпек, але не злодійства». 

Повернувшись до Києва, Ігор вирішив помститися грекам. Він почав збирати інше численне військо, закликав варягів з-за моря і найняв печенігів. 944 року Ігор із численним флотом і кіннотою знов пішов у Грецію. Мешканці Корсуня, довідавшись про це, послали сказати імператорові Роману, що «йде русь: кораблів у них безліч, покрили все море кораблями». Довідавшись про це, грецький цар Роман послав до Ігоря своїх кращих бояр з проханням: «Не ходи, але