Розвиток української фольклористики в контексті національного відродження кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Кінець XIX – початок XX ст. характеризується крайнім загостренням соціальних, національних і політичних проблем, оскільки відсутність державності негативно позначилася як на духовному, так і на соціальному житті українців. Це був час інтенсивного росту національної свідомості, зацікавлення своєю історією та культурою, активних пошуків суспільного та естетичного ідеалів. “Саме в дев’яностих роках закладалися початки того громадського ренесансу, які принесли свої овочі десятиліттям пізніше”, – наголошував Т. Гунчак у праці “Україна: перша половина XX ст.: Нариси політичної історії” (К., 1993. – С. 29).

М. С. Кармазіна у дисертації “Ідея державності в українській політичній думці (кін. XIX – поч. XX ст.)” (К., 1999. – С. 12) зазначає, що період 1890–1918 рр. у науковій літературі не має усталеної назви.

І. Лисяк-Рудницький іменував період від 1890 р. до Першої світової війни “інтелігентською” добою, а в іншому разі запозичив, як сам зізнався, з історії літератури термін “модернізм”, називаючи його “модерністичною добою”.

І. Франко виокремлював його як період діяльності “Молодої України” 2.

“В результаті діяльності покоління “Молодої України”, – пише сучасний учений В. Горський, – українська культура одержує можливість органічного розвитку всіх структурних компонентів культури – не лише художньо-естетичного, а й наукового, релігійного та політичного [...]. Назва сама бере початок з промови “Молода Україна, її становище і шлях”, яку виголосив 25 лютого 1890 р. в Петербурзі молодий випускник Петербурзької військово-правничої академії Т. Зіньківський перед своїми земляками-українцями, що влаштували зібрання, присвячене роковинам Тараса Шевченка” 3.

О. Рисак стверджує, що для української культури період кінця XIX – початку XX ст. став “…добою Ренесансу – добою відродження і активного утвердження гуманістичних принципів мистецтва, коли людина осмислюється як найвища цінність і найвища мета світобудови” 4.

За цієї доби жили та працювали такі титани і неординарні мислителі, як М. Драгоманов, І. Франко, М. Сумцов, Леся Українка, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Гнатюк, А. Кримський та інші.

Важливе місце у їхньому житті та діяльності займала усна народна творчість, бо, як наголошував В. Шаян, “…для української нації фольклор був потрібний як органічний вияв духовно-ідейного життя” 5. Так, в одному із етнографічних збірників Б. Грінченка (Чернігів, 1898) знаходимо такий напис: “Ця книжка складається з творів, записаних од народу. Записуються вони між іншим на те, щоб по їх можно було ізучати народ, його мову, звичаї, розвиток – увесь народний світогляд. Тим людям, що хочуть працювати для добра свого народу, треба знати цей народ. З такою думкою

складалася й ця книга” 6.

Незважаючи на жорстоку реакцію в час підневільного становища України, українська фольклористика кінця XIX – початку XX ст. продовжувала свій розвиток завдяки зусиллям наукових і культурних діячів, окремих ентузіастів з різних соціальних груп громадянства, а також громадській активності товариств. Як зазначають дослідники 7, в цей час українська фольклористика досягла значного злету, посіла гідне місце серед європейських наук, започаткувала якісно новий етап вивчення традиційно-побутової культури українського народу.

Загальноєвропейського резонансу набула діяльність НТШ (1892–1940), яке перетворилося на справжню українську Академію наук, що об’єднувала навколо себе найкращі інтелектуальні сили всіх українських земель. У 1898 р. було створено Етнографічну комісію НТШ, до якої ввійшли Хв. Вовк, В. Гнатюк, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Дикарів, Ю. Жаткович, О. Колесса, А. Кримський, К. Левицький, Д. Лепкий, В. Охрімович, О. Роздольський, I. Франко, В. Шухевич.

Етнографічна комісія НТШ практично використала досягнення українських та іноземних вчених у сфері збирацької діяльності, залучила до праці велике коло інтелігенції. Українські священики, вчителі, учні гімназій, селяни масово відгукнулися на заклики комісії, присилаючи свої записи народної творчості, які після відповідного опрацювання такими фахівцями, як Хв. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, І. Франко, були опубліковані в “Етнографічному збірнику” (з 1895 р. – 40 томів) і “Матеріалах до української етнології” (з 1899 р. – 22 томи), а також у таких виданнях, як “Зоря” (1881–1897), “Житє і слово” (1894–1897), “ЗНТШ” (1892–1937), “ЛНВ” (1898–1932).

Важливим напрямом роботи Етнографічної комісії було подання наукової інформації про стан розвитку української фольклористики як в Україні, так і за кордоном. Із 1900 р. НТШ бере постійну участь у міжнародних наукових форумах – Міжнародному конгресі фольклористів у Парижі (1900 p.), конгресі Американістів у Відні (1908 p.), ювілеї Гайндля у Відні (1909 р.) тощо.

За межами України в кінці XIX ст. вийшли такі відомі праці, як “Pokucie” О. Кольберга (Краків, 1882, 1883, 1888, 1889 pp.), два випуски “Політичних пісень українського народу XVIII–XIX ст. з увагами” М. Драгоманова (Женева, 1883. – Т. 1; 1885. – Т. 2) та його розвідка “Нові українські пісні про громадські справи (1754–1880)” (Женева, 1881).

Як зазначає П. Одарченко 8, М. Драгоманов, порівнюючи пісні, записані від українців, що живуть у різних державах (Росії, Австрії, Угорщині, Румунії), зробив важливе відкриття, що українські пісні цілком однакові на всіх етнографічних територіях України. Це показує, каже М. Драгоманов, що “…всупереч всяким поділам українських людей між різними державами українська національність існує як тіло окреме, дуже однакове в усіх своїх частинах, з однаковими звичаями, однаковими спогадами, любов’ю та ненавистю” 9. На поч. 80-х р. XIX ст. М. Драгоманов стояв