Розвиток української фольклористики в контексті національного відродження кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Важливу роль у популяризації української науки про народну творчість відіграв Хв. Вовк, перебуваючи більше 25 років у вимушеній еміграції. Виступаючи у зарубіжній пресі, він знайомив світову наукову громадськість з досягненнями української етнографії, фольклористики, археології і антропології.

Українська фольклористика кінця XIX – початку XX ст. розвивалася завдяки діяльності історико-філологічних товариств, які діяли при Харківському (1877–1919) та Новоросійському в Одесі (1889–1917) університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті (1894–1917). Вони видавали наукові збірники – “Сборник Харьковского ИФО” (1877–1922), “Весник ИФО” (1911–1914), “Вестник ИФО при Новороссийском университете” (1890–1916), “Сборник ИФО при институте князя Безбородко в Нежине” (1896–1915). Тут було опубліковано основну частину фольклористичних матеріалів і досліджень П. Іванова, М. Комарова, І. Манжури, В. Милорадовича, Я. Новицького, М. Сумцова, В. Ястребова та ін.

У Києві важливим організаційним центром збирацько-дослідницької роботи було Історичне товариство Нестора-літописця (з 1872 р.) та журнал “Киевская старина” (1882–1906), який за 25 років згуртував навколо себе таких видатних дослідників українського фольклору, як В. Горленко, Б. Грінченко, М. Драгоманов, М. Дикарів, І. Манжура, В. Милорадович, І. Новицький, Т. Рильський, М. Сумцов, Д. Яворницький, X. Ящуржинський та ін.

 

Окремі дослідження українського фольклору здійснювали також Етнографічний відділ РГТ у Петербурзі та Етнографічний відділ Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті.

Українські фольклорні матеріали і розвідки друкувалися також у різних часописах, що виходили в Україні та за її межами, – в московському журналі “Этнографическое обозрение” (з 1889–1916), в журналі Етнографічного відділу РГТ “Живая старина” (1890–1916), у виданнях “Известия отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук” (Петербург, 1886–1927), “Исторический вестник” (Петербург, 1880–1917), “Вестник Европы” (Петербург, 1866–1918), “Южный край” (Харків, 1881–1919), “Archiv fur slavishe philologie” (Берлін, 1876–1926) та ін.

У кінці XIX ст. і на початку XX ст. з’явилося багато окремих збірок та розвідок з української фольклористики, їх автори і впорядники – С. Венгжиновський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Дикарів, В. Доманицький, П. Іванов, М. Комаров, О. Малинка, В. Милорадович, Я. Новицький, В. Охрімович, Д. Яворницький, В. Ястребов, X. Ящуржинський та ін. Вийшли праці з історіографії та бібліографії українського фольклору, етнографії та літератури – О. Пипіна (История русской этнографии. – Т. З: Этнография малорусская. – СПб., 1891), О. Огоновського (Історія літератури руської. – Ч. 4: Етнографія. – Львів, 1894), І. Манжури (К малорусской библиографии, 1891), Б. Грінченка (Литература украинского фольклора (1777–1900). – Чернігів, 1901), М. Сумцова (Современная малорусская этнография. – X., 1893. – Ч. 1; 1897. – Ч. 2; Діячі українського фольклору. – X., 1910).

Українська фольклористика кінця XIX – початку XX ст. розвивалася в річищі західноєвропейської науки, була закономірним і повноправним її компонентом 12. Про це свідчить авторитет української фольклористики, набутий нею при вивченні вітчизняного фольклору, а також існування в активі не тільки традиційних слов’янознавчих досліджень, а й глибоких екскурсів до проблематики фольклору світового – праці В. Гнатюка, М. Дашкевича, М. Драгоманова, А. Кримського, О. Потебні, М. Сумцова, І. Франка, які здобули визнання у Польщі, Німеччині, Болгарії, Австрії тощо.

Більшість видатних українських фольклористів кінця XIX – початку XX ст. відзначені преміями Російської Академії наук.

Наукові школи і теорії світової науки про народну творчість (порівняльно-міфологічна, міграційна, історична) знайшли в українській фольклористиці широкий відгомін. Так, міфолого-порівняльні студії М. Костомарова (“Слов’янська міфологія”, 1847; “Історичне значення південноросійської народної пісенної творчості”, 1872) і О. Потебні (“Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв”, 1865; “Про деякі символи в слов’янській народній поезії”, 1860 та ін.) стимулювали розвиток фольклористики української й інших слов’янських народів.

У ранніх працях М. Сумцова (“До питання про вплив грецького і римського весільного ритуалу на малоруське весілля”, 1886), М. Драгоманова, М. Грушевського прослідковуються ідеї міграційної школи (усна словесність кожного народу розглядається не відірвано від іншого, враховуючи зв’язки між ними та взаємовпливи).

Зазнавши впливу західноєвропейських шкіл та теорій, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Сумцов аналізували усну народну творчість на тлі історичного розвитку з урахуванням усіх процесів, що відбувалися в ньому. Згодом М. Драгоманов, який був обізнаний із працями головних тогочасних напрямів фольклористики (міфологічна, антропологічна, міграційна школи), переконався, що всі вони з різних боків висвітлюють твори усної словесності 13. Ідеями новітніх підходів до аналізу фольклорних явищ наповнені праці В. Гнатюка, М. Грушевського, І. Франка, М. Павлика.

Таким чином, українські вчені-гуманітарії кінця XIX – початку XX ст. підготували надійну основу для створення національної фольклористичної школи європейського рівня.

 

1. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 томах. – К., 1994. – Т. 1. – С. 184.
2. Франко І. З останніх десятиліть XIX ст. // Франко І. Молода Україна. – Львів, 1910. – Ч. 1. – С. 9.
3. Горський В. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996. – С. 187.
4. Рисак О. Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі кін. XIX – поч. XX ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. – К., 1999.
5. Шаян В. Джерело споконвічної сили української культури // НТЕ. – 2001. – № 1–2. – С. 52.
6. Інститут рукописів НБУВ, ф І, од.зб. 31441.
7. Сокіл Г. Фольклористична діяльність О. Роздольського: АРД. – Львів, 1996; Наумовська О. Фольклористична спадщина М. Драгоманова: АРД. – К., 1999; Сапеляк О. Українська етнографія в діяльності НТШ (1898–1939): АРД. – К., 1998.
8. Одарченко П. Національне відродження України і розвиток фольклористики та етнографії в XIX та на поч. XX ст. // НТЕ. – 1998. – № 4. – С. 44–49.
9. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи. – Женева, 1881. – С. 9–10.
10. Кіраль С. “Апостол молодої України”: Т. Зіньківський у контексті доби. – К., 2002. – С. 234. Наумовська О. Фольклористична спадщина М. Драгоманова: АРД. – К., 1999.
11. Там само.
12. Лановик М., Лановик 3. Українська народна словесність. – Львів, 2000. – С. 50.