Розвиток української культури у другій половині XIX ст.

Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетворення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя України XV—XVIII ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобережної України.

Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світогляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях "Про хліборобство", "Про багатство та бідність", "Парова машина", "Ремесла і фабрики на Україні" та ін.

Із національних позицій почав писати свою "Історію України -Руси" М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська діяльність пробудили інтерес до об'єктивного вивчення історичних процесів, що відбувалися в Україні.

 

 

На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і формування капіталістичних відносин. Незважаючи на жорстокі утиски, в Україні починає активізуватися культурний процес, який охоплює майже все розмаїття соціального життя. Кращі представники повели активну боротьбу за утвердження національного та народного в літературному та мистецькому процесах. Вони збагачували демократичну культуру українського народу, активно викривали узурпаторську політику колоніального гноблення, яку проводив царський уряд.

У зв'язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту майже всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та духовенству, а й міщанам та селянам.

Майже загальна неписьменність гальмувала розвиток капіталістичних відносин. Аналіз кількості шкіл і дітей, що в цих навчалися, був невтішний.

Так, у 1856 p. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише 10 гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом становили ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.

Києво-Могилянська академія була перетворена на духовну. Щоправда, тут поряд із богословськими дисциплінами читалися курси математики, природознавства, фізики, географії, історії, астрономії, давніх і нових мов, це давало можливість частині випускників продовжувати освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах. Але з 1814 p. з програм духовних академій були вилучені світські науки, що негативно позначилося на підготовці слухачів, а також істотно зменшилась їхня кількість.

Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них щоденно зростала. В Україні в 1805 p. завдяки клопотанням відомого вченого, освітнього і громадського діяча В. Каразіна відкривається перший університет у Харкові. У період з 1805 по 1851 p. його закінчили близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладацьку роботу, а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф. Іноземцев, математик М. Остроградський, філолог О. Потебня та ін.

У 1834 p. відкривається Київський університет св. Володимира. При ньому працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоологічний кабінети, було створено ботанічний сад, збудовано університетську обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини української історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.

У першій половині XIX ст. відбувається становлення нової української літератури, яка формувалася на розумінні національних особливостей українського народу, на реалістичних засадах і народності.

Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої української мови в літературному процесі закріпив І. Котляревський, який у своїх творах вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце посідають поет-байкар П. Гулак-Артемовський та прозаїк Г. Квітка-Основ'яненко, які писали як українською, так і російською мовами. Останній одним із перших увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сентиментальним присмаком; його повісті "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Конотопська відьма", "Пан Халявський" певною мірою заідеалізовані, але досить виразно передають життя і характер українського села. Вони стали популярними серед українського народу.

Талановитий байкар Є. Гребінка критично висвітлював негативні сторони кріпосницького ладу. Він поділяв прогресивні погляди інтелігенції свого часу, допомагав талановитим митцям, вихідцям із народу, зокрема, він узяв участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв у виданні "Кобзаря" 1840 p.

Т. Шевченко став основоположником революційно-демократичного напрямку та критичного реалізму в новій українській літературі. Його внесок в українську літературу визначив її провідне місце в літературах слов'янських народів.

Постала потреба в інформації, що зумовило створення періодичних видань. Виходили газети і журнали "Украинский вестник" (1816— 1819), "Харьковский Демокрит" (1816), "Харьковские известия" (1817— 1924) та ін. У Києві виходив журнал "Києвлянин" (1840—1841 і з 1850). У ньому крім літературних творів публікувалися статті з історії України та інші історичні розвідки. Побачили світ альманахи "Молодик" (1843-1844), "Ластівка" (1841), "Сніп" (1841), "Южный русский сборник" (1848). Ці та інші літературні альманахи і збірники активізували літературне життя в Україні.

О. Павловський укладає граматику української мови і видає її в 1818 p. у Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в українському мовознавстві. Найбільший внесок у його розвиток зробили М. Максимович та І. Срезневський.

Театральне мистецтво завжди було популярним у народі. Традиція театралізації свят і обрядів простежується здавна, але це були або любительські, або шкільні театри, а з кінця XVIII ст. в Україні починають формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках — кріпосні театри. Найвідомішими з них були трупи Т.