Розвиток української культури у другій половині XIX ст.

Революційні події 1905—1907 pp. дали багатий матеріал для низки літературних і мистецьких творів. Зокрема повість М. Коцюбинського "Фата Моргана", де він показав становлення революційних виступів, ідеалізм бачення революційного процесу і що це дало за відсутності належної організації. У цій повісті, напевно, не ставлячи за мету, автор показав нерозуміння і протиборство двох соціальних груп щодо ідеї власної свободи.

Революцію 1905—1907 pp. вітали прогресивні українські письменники, такі як Панас Мирний поемою в прозі "Сон" та віршем "До сучасної музики", І. Франко поемою "Мойсей". Леся Українка пише низку творів революційного та сатиричного звучання: "Осіння казка", "Пісня про волю", "В катакомбах", "Помилка". У цих творах вона прославляє борців, оспівує героїв революції, а у віршах "Пан політик", "Веселий пан", "Пан народовець", "Практичний пан" в'їдливо висміює ліберальне панство.

Українське духовенство на початку сторіччя поводилося не найкраще, чим викликало зневажливе ставлення до цієї інституції. Це породило низку літературних творів атеїстичного спрямування, де висміюється і гостро критикується релігійна мораль, якою її бачили сучасники.

Гостра ідеологічна боротьба розгорнулася на ниві суспільних наук. Особливо активно працював М. Грушевський. В основу свого бачення історії українського народу він поклав теорію його винятковості, зв'язків з Європою, непримиренність і різні шляхи розвитку російської і української нації. Ці погляди як підтримувались, так і піддавалися різкій критиці. Протистояння цих двох позицій продовжується й сьогодні.

Ідеологія царського уряду не хотіла розуміти й активно ігнорувала потребу в розвитку освіти. Це було характерним для всієї території Російської імперії. Україна не була винятком. Так, станом на 1914— 1915 pp. в Україні налічувалось лише 452 середні школи, які охоплювали навчанням усього 140 тисяч учнів, і лише 19 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 26,7 тисяч студентів. Це становило близько 35 відсотків письменного населення. Вважалося, що підвищення рівня освіченості збільшує вільнодумство, особливо це небезпечно, коли освіта ведеться національними мовами. Так, в Україні до 1917 p. навіть після скасування заборонних розпоряджень щодо української мови 1863-1876 pp. і 1881 p. не було жодної школи чи вищого навчального закладу з українською мовою навчання.

Незначні послаблення, що були зроблені царським урядом після 1905—1907 pp., пізніше було ліквідовано: закрито "Просвіти", припинено видання літератури, читання лекцій українською мовою, постановку театральних вистав; пісні дозволялося співати російською або французькою мовами. Так, у 1913 p. із 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були українськими, а з 1914 p., початку імперіалістичної війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання.

Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1914 p. царський уряд почав вживати різних заходів для того, щоб обмежити права і свободи народу. Знову стали переслідувати українців, білорусів та євреїв. Керуючись директивами, місцева влада почала утискувати українські установи: було закрито "Просвіти", українські клуби, бібліотеки. У Києві ліквідовано Товариство грамотності. Проте, як завжди трапляється, чим більше переслідувань і репресій, тим активніша зворотна реакція. Після короткого заспокоєння в університетах знову почалися сходки і страйки. Заборонялося приймати на посади вчителів-українців і професорів-українців. Службовцям не можна було передплачувати українські газети і журнали.

Україна не була ізольована від зовнішнього світу, на неї впливали події, що відбувались у сусідів. У Галичині Головна Українська Рада оголосила про організацію Українських Січових Стрільців. У декларації говорилось, що всі українці повинні взятися за зброю, щоб визволити Україну і розгромити Росію. Відповідно створити єдину самостійну державу зі столицею в Києві. Загальна Українська Рада звернулася до "всіх народів цивілізованого світу" із заявою, у якій декларувалася мета створення Української Держави. Але це залишилось у мріях.

 

 

Союз Визволення України здійснював велику просвітницьку роботу як у Галичині, так і у країнах Європи. Це викликало у європейців зацікавленість, але реальних результатів не давало. Більш дієвою була робота СВУ в таборах військовополонених у Фрайштаті, Ганновері, Раштату, Гмюндені. У таборах було організовано школи, бібліотеки, церкви, їх діяльність дала непогані результати. Там завдяки просвітницьким заходам формувались свідомі громадяни України.

На фронтах Першої світової війни майже не було змін. Почалися страйки і заворушення. Рік 1916 розпочався з гасла "Геть війну!". Страйки прокотилися по всій Україні. Такі ж настрої перекинулися на фронт. Цілі полки відмовлялися йти в бій. Йшла велика пропагандистська робота всіх партій, які функціонували того часу, — від крайніх лівих до крайніх правих. Починалася Лютнева революція. 27 лютого 1917 p. було створено Тимчасовий Комітет Державної Думи, а 1 березня наказом № 1 ліквідується, можна сказати, дисципліна в армії. З березня 1917 p. було повалено монархію і припинено правління династії Романових.

14 березня 1917 p. в Києві офіційно проголошено про падіння монархії та встановлення нового уряду.

З цього часу, з цього дня почався новий відлік часу — XX сторіччя.

 

 

1. Бокань Володимир, Польовий Леонід «Історія культури України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2008. — 3-тє вид., стереотип. — 256 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. – К.: АВПТ «Оберіг», 2007. – 591 с.

3. Греченко В.А., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури: Підручник. – К.: Літера, 2007. – 464 с.

4. Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. – М.: Олимп, 2009. – 528 с.

5. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 2009. – 304 с.

6. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 2009. – 368 с.

7. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2007. – 656 с.