Соціологічні ідеї Еміля Дюркгейма

Перша світова війна завдала тяжкого удару по Французькій соціологічній школі, поставивши під питання загальний оптимістичний настрій соціології Дюркгейма. Смерть сина прискорила кончину батька. Еміль Дюркгейм помер 15 листопаду 1917 р. у Фонтенбло під Парижем у віці 59 років, не встигнувши завершити багато із початого [1, с. – 384].

 

 

У роки юності, а саме студентського життя на Дюркгейма вплинули два неокантианця, ними були Шарль Ренувьє і Еміль Бутру. Дюркгейм запозичив у них такі принципи, як раціоналізм, науковий підхід до дослідження моральності і принцип світської освіти. На методологію Дюркгейма мав не аби який вплив Нюма-Дені Фюстель де Куланж, послідовник наукового методу.

В якості одного з фундаментальних впливів Дюркгейм сприйняв соціологічний позитивізм Огюста Конта, який шукав способи застосування методу природничих наук в областях знання, пов'язаних з суспільством. Згідно з поглядами та розробками у цій проблематиці Огюста Конта, справжня громадська наука повинна зосереджувати свій вплив та увагу на вивченні фактів та індуктивному виведенні наукових законів на підставі взаємозв'язків між цими фактами. Дюркгейм поділяв погляди та підтримував позитивістів з багатьох питань та притримувався їх ідеології у низці важливих питань. По-перше, він також розглядав факти як основу соціальних досліджень. По-друге, він, подібно Конту, вважав науковий метод єдиним ключем до отримання об'єктивного знання про суспільство. По-третє, він, як і Конт, вірив, що соціальні галузі знань зможуть стати повноцінними науками лише тоді, коли вони будуть звільнені від метафізичних абстракцій і філософських домислів. Разом з тим Дюркгейм вважав, що погляди Конта були занадто філософічними. Іншою школою, що вплинула на методологію Дюркгейма, стала школа соціального реалізму.

На відміну від емпіризму і позитивізму, реалізм заснований на ідеї існування деяких станів дійсності, що не залежать від сприйняття їх індивідом. Емпірісти, зокрема Девід Юм, стверджували, що вся навколишня реальність людини є лише плодом його чуттєвого сприйняття. Отже, реальність не має внутрішньої каузальної сили і не існує поза нашим сприйняттям дійсності як такої. Позитивізм Конта допускав можливість виведення наукових законів з емпіричних спостережень. Незважаючи на те, що Дюркгейм ніколи явно не говорив про прихильність реалізму, він використовував цей підхід для того, щоб продемонструвати наявність соціальних реалій поза індивіда – реалій, виражених у формі об'єктивних суспільних взаємовідносин. Він вважав, що соціологія здатна не тільки встановити «очевидні» закони, а й розкрити «вроджену природу» суспільства, її сутність, проблеми, важливі питання та їх рішення. Що могло статати великим поштовхом для розвитку низки важливих суспільних теорій та припущень. Вчені ведуть дискусії що до ролі єврейської думки у формуванні методологічної парадигми Дюркгейма.

Деякі з них стверджують, що праці вченого представляють зразок секулярної єврейської думки. Інші ж вважають, що довести наявність певного впливу вкрай складно або неможливо зовсім[2, с. – 194].

 

 

 

За оцінками багатьох істориків соціології, Еміль Дюркгейм є не тільки одним з класиків соціології, але і творцем сучасної соціологічної науки. Одним з наслідників Дюркгейма – Моріс Хальбвакс, займався проблемами демографії просторового розселення і соціальної морфології, але найбільш відомий початими, ще в 1920-х роках роботами по колективній пам'яті, в яких синтезував дюркгеймівські ідеї про колективні уявлення з філософією часу у Бергсона і які придбали широке визнання вже в останні десятиліття XX, – початку XXI вв. Ці роботи були перекладені багато європейських мов. Вони отримали розвиток в працях філософів, соціологів, істориків – П. Рикера, Я. Ассмана та ін.

Також французька соціологічна школа (передусім, Еміль Дюркгейм) і ідеї позитивізму вплинули на наукові погляди Радкліфф-Брауна. На його думку, соціальні стосунки є результатом задоволення потреб людини, у чому значну роль відіграє солідарність. А культура задовольняє базові потреби не кожної людини окремо, а усього суспільства в цілому.

Не можна не згадати про Толкотта Парсонса. Синтезувавши теоретичні підходи Макса Вебера (праці якого він переводив), Георга Зиммеля, Еміля Дюркгейма, Вильфредо Парето, Альфреда Маршалла, Зигмунда Фрейда, розробив загальну теорію дії і, зокрема, соціальної дії (структурний функціоналізм) як системи, що самоорганізовується. На ранньому етапі досліджень Парсонс прагнув знайти певний компроміс між «соціологізмом» Э. Дюркгейма, впливом зовнішнього соціального середовища, що жорстко детермінував людську поведінку, і «розуміючою» теорією соціальної дії М. Вебера, що описує людську поведінку через відповідність «ідеальним типам».

Розвиток теорії аномії Дюркгейма продовжив Роберт Мертон (1938). Якщо для Дюркгейма аномія означає нездатність суспільства регулювати природні імпульси і бажання індивідів, то, за Мертону, багато бажання індивідів необов'язково виявляються «Природними», а частіше бувають обумовлені цивілізаційної діяльністю самого суспільства. Соціальна структура обмежує здатність