Основи психодинамічної діагностики і психотерапії

Випадок № 1.

„32-річний чоловік зателефонував психотерапевту з проханням про консультацію. Він повідомив, що почуває небезпеку  у зв'язку із пориваннями до суперечок, причому настільки сильними, що, можливо, він може когось побити. Пан N розповів про себе, що він є кремезним чолов'ягою з гучним голосом, тому люди його бояться, навіть коли він не гнівається. Він також додав, що незважаючи на це, сподівається, що терапевт не побоїться з ним зустрітись, бо насправді він не є небезпечним і ніколи в житті ні на кого не нападав.

Коли пан N прийшов на першу зустріч, терапевт була дуже здивованою, побачивши пацієнта середньої статури. Хоча він говорив із натиском, його голос ані гримів, ані викликав страх. Терапевт дізналась, що пан N був господарем приватного магазину, яким  успішно керував. Його мати мала психічний розлад, і безпосередньо після народження його було передано в дитячий будинок. З того часу пан N не бачив ні матері, ні батька. Після того, як він впродовж п'яти років змінив п'ять сімей, врешті-решт його було усиновлено бездітним подружжям, з яким він залишався до 18 років. Коли він був ще підлітком, його прийомні батьки стали алкоголіками.

Терапевт (яка щойно закінчила свою освіту) говорила з пацієнтом не про його приховане амбівалентне попередження, що розумно було б не мати з ним жодної справи. Можливо терапевт безсвідомо розуміла, що пан N був би для неї ще більш небезпечним, якщо б вона обговорювала з ним його страх перед власним деструктивним потенціалом. Вона також заперечувала свій переляк перед пацієнтом, що зробило для неї неможливим розмірковувати над його попередженням. (Інший терапевт, цілком можливо, навіть відмовився б зустрітись з цим пацієнтом і таким чином включився би в переносно-контрпереносне інсценування пацієнта, в якому той переживав свою небезпечність, як для своїх внутрішніх, так і для своїх зовнішніх об'єктів). Виходячи з перспективи своєї безсвідомої психічної реальності, пацієнт, зрештою, переймався тим, що через нього його біологічна матір захворіла психічно, а це призвело до того, що вона його покинула; він був настільки нікчемний (а можливо навіть, настільки небезпечний), що п'ятеро сімей відмовлялись від нього, а останніх прийомних батьків він довів до алкоголізму.

На наступні зустрічі, які відбувалися щотижня, пацієнт приходив у  щоразу більшому збудженні. Через декілька днів після п'ятої зустрічі пан N зателефонував і сказав, що його тривога зростала після кожної сесії, а тепер стала зовсім нестерпною. Тому він вирішив припинити терапію. Терапевт запропонувала панові N все ж таки прийти ще раз, щоб обговорити з нею ці переживання.

На даному моменті розвитку подій терапевт вирішила пройти супервізію. Я звернув увагу на те, що пацієнт від самого початку натякав на свої побоювання, що його гнів (особливо в материнському переносі)  може злякати терапевта і заподіяти шкоду. Безсвідомий страх, який терапевт почувала до пацієнта, спонукав її до того, що вона запропонувала панові N приходити раз на тиждень, не зважаючи на його готовність та почуття необхідності інтенсивнішої терапії. Дане безсвідоме рішення створити дистанцію з пацієнтом тільки підсилило його впевненість в тому, що терапевт побачила  його небезпечність і врешті-решт відмовилась би з ним зустрічатись. Мені також здалося, що пацієнт  зателефонував терапевту задля того, щоб пересвідчитись, чи не заподіяв він їй шкоди під час останньої зустрічі, а її пропозиція прийти ще раз тимчасово його заспокоїла. Я сформулював гіпотезу, що пан N переповнений шаленим гнівом, тому що його внутрішній материнський об'єкт збожеволів і був не в стані його любити, через що він був покинутий. Одночасно його жахало те, що саме його гнів привів матір до божевілля та примусив її покинути сина.

Зустріч, що відбулась після останньої телефонної розмови, пан N почав питанням: “Як Ви себе почуваєте?” (заданим ще на шляху з вітальні в терапевтичний кабінет). Увійшовши в кабінет, він додав, що в нього від хвилювання сильне серцебиття. Терапевт відповіла, що, можливо, пан N схвильований тим, що протягом останньої зустрічі він міг її налякати або навіть заподіяти шкоду і що саме це хвилює його від самого початку терапевтичних зустрічей. Наслідком даної інтерпретації стало значне заспокоєння. В процесі подальшого перебігу зустрічі терапевт запропонувала, що оскільки пацієнт реагував на кожну зустріч інтенсивним страхом, то, можливо, було б доцільно зустрічатись частіше, щоб проговорити можливі причини його страхів. На превеликий подив терапевта пан N прийняв дану пропозицію із великим захопленням. В певній мірі можна сказати, що в даному випадку початок аналітичного діалогу був відсунутий на шість чи сім сесій через непроаналізований  страх в контрпереносі, що призвело до неспроможності терапевта поміркувати над переносними страхами пацієнта та проінтерпретувати їх.” (Th. Ogden, 1995, S. 187-190).

Нарешті, третім джерелом даних є сценічна інформація. “Сценічна, або ж ситуативна, інформація відрізняється від суб'єктивної лише зміщеним акцентом, який тим не менш слід вважати настільки важливим, що він заслуговує на окрему назву. Поряд з суб'єктивною інформацією на