Рівненський період директорії УНР: здобутки та втрати

Діяльність рівненського уряду, звичайно, не обмежувалась лише проголошенням декларативних заяв. Він намагався активно здійснювати власне конкретні політичні і соціально-економічні кроки. Всюди на контрольованій українським військом території проводилась енергійна робота з організації апарату влади. В Рівному, наприклад, відбулися збори Рівенського повітового з»їзду для організації трудових рад на місцях. Крім того, відправлено до Галичини окрему надзвичайну комісію на чолі з заступником міністра внутрішніх справ Г. Няньчуром, щоб навести порядок, насамперед грошовий, серед досить численних урядовців, як цивільних так і військових, що під час існування попереднього уряду переїхали до Галичини часто із значними державними коштами на руках [11, с 236].

Виглядало, що кабінет Мартоса, вперше за останні місяці є досить дієвим і ефективним. На підтвердження цього 27 квітня у Здолбунові, в вагоні Петлюри, відбулося перше спільне засідання Директорії й нового уряду у його повному складі. Обговорювалась програма діяльності уряду. Крім Петлюри й Макаренка, з членів Директорії, в засіданні приймав участь також Швець, що саме перед тим переїхав із Станіслава (тепер – Івано-Франківськ) до Рівного. Коли

під час обідньої перерви всі вийшли з вагону на перпочинок, Петлюра, за свідченнями І. Мазепи повідомив задоволено, що на даній нараді вперше почуває себе спокійно, оскільки бачить не тільки захоплення справою, але й конкретний план праці. Подібної думки дотримувався і сам прем’єр Б. Мартос, який зауважив, що «це перший уряд, який обговорює програму своєї діяльності» [11, с 232].

Однак, як показав розвиток наступних подій, кабінет Мартоса насправді не був справжнім господарем становища. Ситуація на Волинському фронті надалі погіршувалася. Перелякані можливим наступом українських військ на Київ, більшовики стали перекидати на Рівненський фронт нові, свіжі сили. Тому можна констатувати, що майже ціла недовга доба перебування українського центру в Рівному проходила під знаком дуже непевного становища на фронті. Більшовики оточили Остріг, Ізяслав та ряд дрібніших станцій на підступах до Здолбунова. Одночасно тривали запеклі бої під Новоград-Волинським та Шепетівкою [8, с 222-224]. Петлюра майже не покидав свого вагона. 11 квітня 1919 року в Здолбунові під головуванням Головного Отамана відбулася Військова нарада за участю представників вищого командування Наддніпрянської й Галицької армій. На нараді вирішувалося питання спрямування головного удару української армії - проти поляків чи проти більшовиків. Всі погоджувалися, що воювати на два фронти армії не під силу. Переважав загальний погляд, що коли не ліківдувати один з фронтів, то за два-три тижні може наступити катастрофа. Однак це питання так до кінця і не вдалося вирішити. Ситуація з 20-го квітня стала ще більш загрозливою у зв’язку з тим, що Галицька армія під натиском поляків змушена була відступити з-під Львова. Тим самим виникла реальна загроза для можливого наступу польського війська на північні позиції Волинського фронту.

Не відчувалося твердої керуючої руки уряду і на місцевому грунті. Наприклад, в містечку Олександрія неподалік Рівного трапилася неприємна подія. До містечка навідався озброєний відділ «українських козаків» і «зібрав» з місцевих євреїв контрибуцію. Місцеві жителі гадали, що це вояки регулярної армії і тому єврейська громада відправила делегацію до уряду зі скаргою. Наступного дня з Рівного прибув відділ військ УНР, який роззброїв і заарештував «козаків» та відправив їх до міста. Виявилося, що це вчинила розформована за непослух військова частина, яка на власну руку займалася грабуванням населення [1, с 76]. Випадок яскраво засвідчив, що українській владі не вдається контролювати навіть той невеличкий клаптик Волині, який ще перебував під їхнім контролем.

Однак справжня небезпека для Директорії та уряду Мартоса крилася внутрі українського політичного табору. Ті можливості, що їх міг отримати новостворений уряд, підривались розходженнями у поглядах на перспективи революції, які мали українські есери і українські соціал-демократи. Українські есери (центральної течії) орієнтувались на радянську робітничо-селянську владу в Україні і справді докладали зусиль до організації Трудових рад на Волині там, де поширювалась влада Директорії. Проте значного впливу на роботу уряду вони не мали. Перед тут вели українські соціал-демократи з їхніми ідеалами «справжнього народоправства» (тобто парламентаризму), відновлення на місцях влади міських і земських самоврядувань (а не Трудових рад), здійснення «демократичної земельної реформи» (щоб не образити великих землевласників) тощо [18, с 720].

Значно глибшим виявився розкол між партіями соціалістичного спрямування та правими силами. Так, за словами І. Мазепи, «роз'єднання українських національних сил, що почалося під впливом більшовицької фази революції, вступило в нову стадію – затяжної і дуже гострої боротьби між правими українськими групами (в першу чергу це стосується партії соціалістів-самостійників) й революційно настроєним українським табором на чолі з С Петлюрою» [11, с 196]. Апогеєм міжпартійного протистояння стали події, що розгорнулися у Рівному.

Ще напередодні приїзду