Політичні ідеї Михайла Драгоманова

Нові акценти у тлумаченні спадщини Драгоманова з’являються у літературі початку ХХ ст. Його ідеї зацікавлюють науковців, які вивчали національні рухи, історію опозиції та політичної думки. Особливе значення мала науково-дослідницька діяльність Б. Кістяківського та І. Гревса, які ініціювали видання політичних праць Драгоманова. Відзначимо праці М. Грушевського з нової історії України, де він з пошануванням згадує про федералістську концепцію Драгоманова.

На початку ХХ ст. авторитет Драгоманова зростав, його ідеї використовувалися представниками різних політичних угруповань. Федералістські концепції Драгоманова цікавлять дослідників історії визвольних рухів. Зокрема, до цих тем звертається М. Лозинський, який займає відверто продрагомановську позицію.

У першій декаді ХХ ст. ідеї Драгоманова переживали пік своєї популярності. Проте їх критикували незалежницьки налаштовані політичні кола українства, а також російські “патріоти”, для яких Драгоманов був натхненником “українського сепаратизму”, “мазепинства”. Картина розвитку історіографії на драгомановські теми не зводиться лише до політично детермінованої кон’юнктури. Збагачується література, присвячена діяльності Драгоманова – етнографа та історика, літературного критика тощо. Переваги драгомановської концепції місцевого самоврядування з симпатією аналізував М. Вебер.

З розв’язанням Першої світової війни та з революційним збуренням в Європі ідеї Драгоманова проходять випробування новим історичним досвідом. Не всі з них витримують цю перевірку. З вступом Росії у війну в Наддніпрянській Україні зникає можливість оприлюднення результатів драгоманознавчих студій. З іншого боку, уряди Центральних держав використовують пропагандистські та організаційні ресурси українського націоналізму у своїх військових і геополітичних інтересах. Згадаємо діяльність Спілки Визволення України, яка видає низку публікацій, де аналізуються й ідеї Драгоманова.

Утворення Центральної Ради, проголошення УНР та ЗУНР викликають хвилю драгомановського історіографічного “ренесансу”, розгортається видання драгомановських творів. Подальший розвиток подій не сприяв виваженим дискусіям. Історіографічний образ Драгоманова втрачає цілісність, відбувається поляризація його оцінок. Українські соціалісти та, частково, націонал-демократи продовжують переважно позитивно ставитись до Драгоманова. Українські ж комуністи на початку 1920-х рр. намагаються “большевізувати” його ідеї. Пам’яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редакцією Я. Добвищенка.

Міжвоєнний період – надзвичайно суперечливий етап у вивченні політичних поглядів Драгоманова. У ці роки з’являються десятки розвідок на драгомановські теми. Провідним центром досліджень драгомановської творчості був Київ, де з поверненням М. Грушевського до початку 30-х років друкуються джерелознавчі та історико-політичні матеріали, присвячені Драгоманову. У Львові зусиллями академіків М. Возняка та К. Студинського виходять цінні матеріали про взаємини Драгоманова з галицько-буковинськими науковими діячами, про його участь у партійно-політичному житті краю та України. Віддзеркаленням атмосфери, яка панувала в тогочасній радянській науці були творчі зигзаги дослідника життєвого шляху Драгоманова – Д. Заславського. Перша його книга, видана у 1924 р., сповнена прагнення до об’єктивного викладу. Її автор навіть висловлював думку про Драгоманова як попередника російського марксизму. Десять років пізніше цей же автор доводитиме, що праці Драгоманова – джерело ідеологічних диверсій “українського буржуазного націоналізму”.

Ґрунтовною працею доби “коренізації” була монографія Ф. Савченко. Вона відзначається сумлінним аналізом участі Драгоманова в культурному, науковому та громадському житті України. З тридцятих років драгомановська тема стає непопулярною в Радянській Україні.

Своєрідні політичні впливи в 20 – 30-х рр. ХХ ст. можна зафіксувати в розвитку нерадянської історіографії Західної України. Тут виявляє себе і активна продрагомановська тенденція. Наприклад, на захист Драгоманова виступає М. Голущинський. Інші дослідники наголошують на “виправдальних” щодо покоління останньої третини ХІХ ст. обставинах, в яких було можливе їх скептичне ставлення до ідеалу самостійної державності.

Аналіз визвольних змагань 1917 – 1920-х рр. вимагав з’ясування причин поразки української революції. Ці питання перебували в центрі уваги українських дослідників національно-демократичних поглядів. Тоді ж формується й інший напрямок – радикальний націоналізм, пізніше – інтегральний націоналізм. Досить швидко засудження “соціалістичних” загравань, неефективної політики Центральної Ради та Директорії вказало на “головного винуватця”, а саме на Драгоманова та його ідеї. Наприклад, В. Будзиновський причиною бід українців вважав те, що вони були перейняті “фальшивим світоглядом” Драгоманова, який недооцінював значення національного.

У цю пору розквітла публіцистична творчість найбільш яскравого противника “драгоманівщини” – Д. Донцова. На початку 20-х рр. він виносить на суд громадськості основні закиди Драгоманову, перераховуючи його гріхи: бездержавність, раціоналізм, соціальний утопізм, гуманізм. Цікаво порівняти “ранні” роботи самого Донцова з працями 20-х – 30 – х рр. В одній з них він звертається до авторитету Драгоманова, посилаючись на його тезу про необхідність для українців брати “просвітні ідеї безпосередньо з Західної Європи, а не через Петербург і Москву”. Повоєнні його праці не пояснюють причини зміни ставлення до Драгоманова.

Не відставав від Донцова М. Мухин. Спадщина Драгоманова як ідеологічний феномен розглядається як абсолютно потужна у своєму руйнівному впливі на українську націю. Вже напередодні Другої світової війни К. Чехович закликатиме поборювати філософські складові “драгоманівщини”: “фальшиву ідею поступу”, а також “безбожництво, бездержавність і русофільство”.

Не всі дослідники погоджувались на такий наступальний антиісторизм. Заслуговує на повагу праця Ю. Охримовича “Розвиток української національно-політичної думки”. Висновки її автора відрізнялись поєднанням дослідницької сумлінності, наукової аргументації та бажання зрозуміти напрямок розвитку поглядів Драгоманова у загальних рамках історії українського визвольного руху, європейської політичної думки.

Агресивна антидрагомановська критика породжувала спроби відстояти політичні ідеї Драгоманова від надто довільних тлумачень. М. Стахів,