Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Стосовно насиченості публіцистики Ірени Карпи деталями відзначимо, що акцентування уваги на деталях, які характеризують героїв, притаманна всім її прозовим творам. Як і в романах, в публіцистичній есеїстиці це дає змогу не лише загострити сюжет оповіді, а й побачити і навіть відчути читачеві світ таким, як його бачить авторка. Наприклад, мандруючи з Карпою Бангкоком, перед нами розгортається така картина: 

Сидячі в очікуванні бангкокського автобусу на зупинці, за півгодини я побачила більше real life, ніж за останніх 9 днів. Вантажівка повезла кудись обліплені мушлями заіржавілі останки затонулої баржі, тайський гуцул з вусами замовив собі третє пиво й витер руки об джинси «армані», а ще кольори, конструкції, деталі. Певний час все знову сприймається так, ніби вперше бачиш світ широкий. Так що все невипадково [Карпа, історія третя].

У такий спосіб готовий твір робить промоцію, насамперед, самому авторові, що і помічаємо на прикладі творчості Ірени Карпи. Її причетність до медійного простору і знання його правил із середини, тобто з позиції журналіста, спрацьовує на підтвердження тези щодо вибудовування нею стратегії автофікціональної презентації через нарацію, марковану автобюграфізмом. Я-нарація цих текстів, а також розростання мас-медійних дискурсів, які дедалі частіше і більше відкривають завісу біографічного, забезпечують проекцію образу героїні на інстанцію імпліцитної авторки, тобто абстрактного її конструкта в уяві реципієнта. Останньому передається відчуття, що у маркованому автобіографізмом тексті він має змогу зазирнути у чуже життя, простежити думки, почуття, події, взаємини іншої особистості. 

Таким чином, художній та мас-медійний дискурси взаємодіють, оскільки на обидва поширюється автофікціональність, до якої вдається Ірена Карпа.

Отже, “біографічність” творів Ірени Карпи цілком може бути імітацією автобіографічності – своєрідним атрибутом авторської маски, хоча використання прийомів цитати, алюзії, використання стилю “щоденникового письма” нагадують спробу приміряти на себе “чужий літературний одяг”. 

Аналізуючи есе та публіцистику Ірени Карпи важко не звернути уваги на такі знакові моменти, що увиразнюють її стиль: 1) імітація автобіографічно-«щоденникового» стилю письма, частково – наслідування стилю потоку думки; 2) маска відвертості, винесення на показ інтимного; 3) тема “совкізму”, пов’язана із темою центру й провінції; 4) екзальтованість, максималізм; 5) іронічність, дотеп, інтелектуалізм тощо.

Творчості Ірени Карпи притаманні такі ознаки «нової журналістики», як кінематографіям, діалогізм, ракурс третьої особи або прийом хамелеона; увага до деталей. Разом з тим, її неожурналістика єінтерактивною, що передбачає резонанс матеріалів, повноцінний діалог між автором та аудиторією.

 

 

 

Вивчення оповідних структур постмодерного твору надає значні можливості для розуміння способів конструювання ідентичності як різновекторного наративного процесу. Проблема пошуку власного “Я” залежно від певної культурної епохи та панування певної філософії вирішувалась по-різному. Сьогодні питання про ідентичність особливо увиразнюється внаслідок актуалізації автобіографічної манери письма. Пошук власної ідентичності письменниками-постмодерністами доводить плинність та хисткі межі цієї категорії. В основному користуючись прийомами реалізму, постмодерна література обігрує принцип справжності зображення. У результаті такої гри персонажі вдягають різноманітні маски, видають себе за когось іншого, що значно утруднює сам процес формування ідентичності.

Центральною категорією лінгвістики, яка втілює взаємозв’язок між мовою й мовленням, є категорія суб’єкта у всій сукупності її семантичних, синтаксичних, комунікативних і прагматичних параметрів. Виявлення шляхів і способів самопрезентації суб’єкта мовлення у публіцистиці набуває актуальності в контексті досліджень сучасного літературного дискурсу. Категорію суб’єкта ми розглядаємо як сукупність мовних і мовленнєвих засобів самопрезентації мовця в тексті. 

Провідною метою публіцистичних текстів, на думку науковців, є вплив на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику: “При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність” [Здоровега, с. 30]. Характерною ознакою є емоційність: “публіцистика оперує засобами логічного мислення та емоційного впливу” [Вартанов, с. 42]. Для публіциста вкрай важливою є його автономність, приватний погляд на речі та їх авторське тлумачення. Чітка авторська позиція здебільшого вирізняє якісну публіцистику [Гевків, с. 96]. Саме до такої публіцистики уналежнюють публіцистику Ірени Карпи. 

Так, у власних публіцистичних есе авторка вдається до емоційного вислову, до промовистих художніх образів, апелює до моралі та естетики, застосовує різноманітні літературні прийоми для щонайбільшого впливу на аудиторію.

Оригінальність стилю Ірени Карпи відбивається і в особливостях мови її творів. Аналіз її есеїв допоможе нам скласти цілісну картину про особливості творчої манери нашої сучасниці, бо якраз вони є типовим зразком індивідуального авторського стилю. Як лексичні, так і синтаксичні одиниці, що використовує авторка для передачі ідейно-тематичного задуму своїх творів, неймовірно різноманітні.

Ознакою індивідуального стилю Ірени Карпи є ритмічність її прози. Своєрідний, так би мовити