Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

У травні 2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом, але вже восени 2009 року Ірена, розійшовшись першим чоловіком, вдруге вийшла заміж – за американського фінансиста Нормана Пола Генсена, в шлюбі з яким виховує двох доньок.

13 вересня 2008 року на Львівському Форумі видавців презентовано нову книгу Ірени Карпи “Добро і Зло”. На початку 2009 року цю книгу було визнано книжкою-невдахою року – вона здобула приз “Золота булька”. Водночас, за рейтингом читачів журналу “Кореспондент”, “Добло і Зло” ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.

До бібліографії письменниці входять і такі твори, як “Піца «Гімалаї” (2011), “Суки отримують все” (2012), “З роси, з води, із калабані” (2012), “Історії моїх жінок” (2013), “Baby travel. Подорожі с дітьми або, Як не стати куркою” (2014), “Волонтери. Мобілізація добра” (2015). 

Зараз Карпа входить до п’ятірки найбільш затребуваних українських прозаїків. Незважаючи на досить молодий вік, Ірена Карпа не вважає себе молодою письменницею, бо літературною працею займається вже не перший рік. “Я пишу, – говорить вона, – як живу – просто і нічого не приховуючи, не зображаючи з себе прекрасну принцесу. Всі люди жеруть, серуть, трахаються, в них течуть соплі, коли застудяться, вони відригують, пітніють, збуджуються і трусяться, коли бояться. Хто думає, що все це брутально, грубо, неестетично – той малює квіточки у вазонках”. 

Враження про автобіографізм творів Ірени Карпи виникає завдяки ефекту “щоденникового письма”. Звісно, поняттям “літературна автобіографія”, як і поняттям “літературний щоденник” під час дослідження молодої української прози варто послуговуватися лише умовно. Та беручи за зразок, скажімо, запропоноване Г. Костюком означення класичних типів літературного щоденника, можна окреслити й характерні особливості “щоденникового стилю” Ірени Карпи. Г. Костюк говорить про форму, зміст, призначення щоденника як мемуарного жанру літератури та вирізняє наступні чотири його типи: 

1) щоденник, свідомо писаний для публікації, що акцентує на головних питаннях часу та оминає особисті дражливі деталі; 

2) нотатки суто особистісного характеру, “виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, непристойними”. Автора таких щоденників часто зовнішній світ ніби не цікавить, він для нього ніби не існує. Автор увесь у собі, в своїх переживаннях, у своїх пристрастях, у своїх болях і трагедіях»

3) докладні, стислі сухі “телеграфічні” письменницькі нотатки, записані для себе дрібниці, події, епізоди тощо; 

4) своєрідний художньо-літературний записник, “мовний банк” письменника – нотатки рідкісних висловів, народних говорів, схоплення пейзажів, портретів [Костюк, с. 14]. 

Г. Костюк наголошує на значенні щоденника для пізнання письменника як людини, – його характеру, звичок, думок, світогляду. Дослідник (аналізуючи “Щоденник” В. Винниченка) ставить питання: наскільки така праця здатна відбити щирий, безпосередній, правдивий внутрішній світ письменника, якою мірою у своїх записах автор є щирим, “чесним із собою” та майбутнім читачем? Есеїстиці Ірени Карпи, на наш погляд, приступній перший тип літературного щоденника, як його визначає Г Костюк – “нотатки суто особистісного характеру”. Утім, можна виділити й такий жанр, як “notes” – мандрівні нотатки, “травел-есе” [Костюк, с. 15].

Виникнення автобіографем у творчості Ірени Карпи практично неуникне. Карпа давно вже стала символом сучасного літературного бунтарства, сміливості говорити що хочеш і як хочеш, вживати ненормативну лексику і всіляко відходити від затертих канонів “якою має бути жінка”. У ланцюзі таких творів Ірени Карпи, як “50 хвилин трави” – “Фройд би плакав” – “Перламутрове порно” – “Bitches Gel Everything” – “Добро і зло”, героїні, навколо яких центрується наратив, відзначаються певною однотипністю: їх наділено схожою зовнішністю, а також спільними поглядами на світ і рисами характеру, які мотивують непередбачуваність їхньої поведінки, а відтак, і розвитку подій [Дрогойлович, с. 201].

У творах Ірени Карпи щоденниковий стиль є своєрідним послідовним “занотовуванням” того, що відбувається у душі героїні оповідей, і того, що її оточує. Так, Юрій Андрухович у передмові до роману “Перламутрове порно” сказав про це так: “Настільки мені подобається це первинно наївне (і наївно наявне) “Як живу, так і пишу”. Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного “Што віжу, о том пою”. Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами” [Андрухович, с. 5]. 

Означене твердження цілком правомірно, на нашу думку, можна віднести й до есеїв Ірени Карпи. Однак, “як живу, так і пишу” у Ірени Карпи навряд чи має щось спільне із безпосереднім, простодушним сприйняттям світу. 

Так, саме з періодичного есе “Помішані – діти з багатонаціональним корінням” вона оповідає про:

- свою родину: 

У моїй родині все дуже попсово — з обох боків питомі українці.

Я народилася в Черкасах, якийсь час жила в Івано-Франківську, а потім ми переїхали до Яремчі, де й досі живуть і працюють мої батьки. Моя родина дуже принципова — ми завжди виживали завдяки своїй кмітливості та порядності, а не через “пригибочки” [Карпа, Помішані – діти];

- про особливості виховання:

Нас усіх виховали із почуттям провини, на якому будується вся християнська традиція. Що ти замочив Христа і будеш горіти у пеклі за свої гріхи.