Аналіз системи стратегічного менеджменту СТОВ «Лісне»

Перехід до ринкової економіки потребує перегляду методології та методики планування.

Необхідно точно уявляти потреби на перспективу не тільки в матеріальних, трудових, інтелектуальних, але й у фінансових ресурсах, що особливо істотно в ринковій економіці. Важливо передбачити й джерела їх отримання, уміти виявляти ефективність використання ресурсів в процесі роботи підприємства. Звідси забезпечення його господарської діяльності, здійснюване на основі плану, є найважливішим завданням для будь-якого менеджера [6, с. 15].

Доцільно застосовувати систему стратегічного планування, враховуючи особливості нашої країни та специфіку перехідного періоду. Для цього важливо уточнювати сутність планування.

 Професор В.М. Нелеп наводить таке визначення: „Планування – це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людей, що має на меті визначення цілей і завдань функціонування певних систем (підприємство, район, держава) та шляхів і методів досягнення цих цілей і завдань”.

Планування функціонування та розвитку економічних систем – це один із складних видів розумової праці.

Планування включає визначення:

- кінцевої і проміжної мети;

- завдань, рішення яких необхідне для досягнення мети.;

- засобів і способів їх рішення;

- необхідних ресурсів, їх джерел і способу розподілу.

Одним з найважливіших складників ефективного планування є стратегічне планування.

Стратегічне планування - це одна з  функцій  управління, яка є процесом вибору цілей організації і шляхів їх досягнення. Стратегічне планування забезпечує  основу для всіх управлінських рішень, функції організації,  мотивації і контролю. Слово “стратегія” походить від грецького strategos, “мистецтво генерала”. 

Стратегічний план додає підприємству визначеність, індивідуальність, відкриває перспективу для підприємства, яка направляє його співробітників, залучає нових працівників і допомагає продавати вироби або послуги.

Існує досить багато визначень стратегічного плану, які допомагають розкривати його особливості :

•місток, який пов'язує організацію із зовнішнім середовищем;

•формальний інструмент урахування та подолання невизначеності у внутрішньому середовищі, що забезпечує «синдром наступної сходинки» в діяльності підприємства;

•«путівник», який підприємство розробляє для себе, щоб іти до поставленої мети найкоротшим шляхом за допомогою розроблених обґрунтованих стратегій, сформованих у вигляді «стратегічного набору»;

•відображення гіпотез про справи на ринку, поведінку конкурен-тів, розвиток (занепад) ділової активності взагалі;

•уявлення керівника про майбутній стан об'єкта управління та шляхи досягнення цього майбутнього стану, закріплене в докумен¬тах певної форми;

•підприємницький план, який спрямовує підприємство на прави-льний шлях у потрібний час;

•інструмент реалізації концепції цілеспрямованої поведінки, що дає змогу пов'язати в єдиний процес дії різних зацікавлених груп та осіб [34, с. 246-247].

Питанню стратегічного управління підприємством або організацією присвячений значний об'єм публікацій і навчальних посібників. При цьому розглядаються в основному окремі аспекти розробки або реалізації стратегії, що, як правило, є недостатньо вичерпним для теоретиків, тобто сфери науки і освіти, процес стратегічного управління аналізується всесторонньо і носить скоріше методологічний характер, що, у свою чергу, не знаходить підтримки у практиків, тобто керівників підприємств і організацій. Звідси можна говорити об наявність деякого дефіциту матеріалу, що дає короткі, але в той же час докладні рекомендації по формуванню стратегічної поведінки господарюючого суб'єкта. 

Аналіз літератури по стратегічному управлінню показує, що думка авторів до процесу розробки і реалізації стратегії є неоднозначною. 

На можливості використання різних підходів щодо розробки стратегій наголошував Г. Мінцберг. Він описує три основних моделі:

«планову» — стратегія розробляється, виконується та оцінюється у плановому режимі із залученням спеціального штату висококвалі¬фікованих фахівців, які за допомогою різних моделей і методів ви¬значають можливі результати і знаходять найефективніший шлях досягнення цілей;

«підприємницьку» - використовуються більш неформальні мето¬ди побудови стратегій, що базуються на особистому досвіді керівника-підприємця, його знаннях щодо логіки функціонування галузі; ці чинники використовуються для формування «бачення» майбутнього бізнесу, яке враховується потім у планах, проектах і програмах;

«навчання на досвіді» - використовується в умовах нестабіль¬ного середовища; головне тут - урахування зовнішніх імпульсів і можливості перегляду встановлених стратегій, при чому процес роз¬робки та коригування стратегій може бути дещо спонтанним, слабо контрольованим; велику роль відіграє керівник - підприємець.

Зазначені моделі акцентують увагу на підприємницькому підході до процесу планування, що відрізняє процес розробки цілей в умовах довгострокового планування (формальний, раціоналістичний процес) від стратегічного (і застосуванням широкого спектра формальних і неформальних методів). 

Специфіка стратегічного планування полягає в наступному:

• у стратегічному плануванні значну роль відіграють суб'єктивні ціннісні установки менеджера;

• загальний можливий діапазон альтернатив у стратегічному плануванні значно ширше, ніж в оперативному чи поточному (річному) плані робіт;

• стратегічне планування в більшому ступені характеризується невизначеністю (ризики в рамках стратегічного планування оцінити складніше);

• для стратегічного планування необхідна велика інформація про умови навколишнього середовища, у той час, як поточне планування в більшому ступені базується на внутрішньо фірмовому аналізі, а також на інформації про події, що здійснилися;

• стратегічне планування охоплює більш тривалий період, ніж оперативне і поточне;

• стратегічне планування звичайно охоплює підприємство в ці¬лому і всі його активи, у той час , як поточне чи оперативне пла¬нування спрямоване на здійснення виконавських завдань нижчестоящими організаційними ланками;

• стратегічні плани структуруються звичайно в глобальному масштабі і містять,