УПЦ КП як реалізація принципу автокефальності в українському православ'ї

Важливого значення в релігійному культі та обряді православ’я надається таїнствам. Церква визнає сім. Хрещення – прилучення до християнської церкви через занурення у воду або скроплення водою. Слово «охрещений» рівнозначне слову «християнин». Причастя, або євхаристія, -прийняття хліба і вина, які перетворені містичним чином на Тіло і Кров Ісуса Христа. Миропомазання – передавання хрещеному «благодаті Святого Духа», через змазування його ароматичною речовиною – миром. Сповідь – спокутування власних гріхів священикові, віруючі сподіваються одержати через ньогог прощення від Бога. Священство-посвята у сан диякона, священика або єпископа. Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між Богом і людиною. Єлеєсвяття, або соборування, – помазання хворого освяченою олією – єлеєм. Шлюб – це таїнство освячує союз «іменем Божим», передає подружжю «благодать одностайності» щодо народження і виховання дітей [29 с. 96-100].

Незважаючи на космополітичний характер християнства, національна самобутність народів, які його сприймали, значною мірою і з наростаючою силою впливали на його культову систему. Саме врахування християнством в своїй культовій практиці етнічних особливостей регіонів свого поширення було необхідною умовою. а той запорукою його закріплення там. Серед факторів, які ефективно сприяли онаціональненню культу в Україні, виділяються зокрема такі: геопсихічний чинник, психологію народу, його етнопсихе; характер світосприйняття народів; своєрідність мистецтва; національні культурні традиції, обряди і звичаї.

Поруч з охристиянізованими обрядами в домашньому і громадському побуті українця ще й понині живуть окремо, а частіше поруч з християнськими їх язичницькі форми. Згадаймо принагідно масляну, систему замовлень з різного приводу ходіння з Козою, голосіння та інше При цьому типовим явищем в даних Церквах є як і в слов’ян є феномен інкультурації християнства в середовище характерне для кожного окремого етносу. Саме процес інкультурації християнства, тобто його пристосування до культури і традицій певного народу і лежить в основі етно – культурної самобутності східного обряду. Використовуючи елементи національного (традиції, обряди, мову тощо), конфесіоналізуючи їх при цьому, релігійний культ входить у свідомість народу як «свій», національний [30 с. 164-166].

Аналізуючи національне забарвлення у обряді УПЦ КП слушно наголосити та одній з тенденцій, котра притаманна помісним православним церквам, зокрема, етнофілетизм. Тобто приносити загальноцерковні інтереси в жертву національно-політичним, народним, тобто, місцевим. Основною характеристикою етнофілетизму є використання національної мови в практиці церковного богослужіння. Розглядаючи етнофілетизм через призму еклезіологічного вчення Православної Церкви слід звернути увагу на те, що у древній Церкві кожне велике місто мало свого єпископа, котрий був предстоятелем євхаристійної общини та її пастирем, відповідальним за пастирське служіння у всіх проявах. Навіть малі міста і села були кафедрами єпископів, кожен з яких опікувався своєю юрисдикцією, незалежно від єпископа великого міста. Через гоніння, тяжкі умови та скрутний стан Церкви було складно визначити межі кожної з єпископських областей, над котрими єпископи здійснювали свою юрисдикцію [31 с. 135-136].

У результаті цього часто траплялась плутанина і конфлікти в адміністративному устрої Церкви при посвяті духовенства чи підпорядкуванні священиків двом єпископам, оскільки нерідко два єпископи були на одному місці. Коли гоніння християнської Церкви в Римській імперії припинилися, законодавче керівництво Церкви змогло визначити межі, в яких єпископ мав здійснювати виключно свою владу. Так сформувалось канонічне територіальне управління. Межі патріархатів та митрополій були виключно географічними. Вони не були етнічними, культурними, літургійними чи якимись подібними і були визначені Вселенськими Соборами через канони та церковні постанови відповідно до християнського вчення, що заперечує расову дискримінацію, православної еклезіології, канонічного права та пастирських вимог [27 с. 114].

Згідно зі статутом Церкви, літургічною мовою в єпархіях на території України є українська мова. Хоча, за побажанням національних меншин, у парафії може бути використана їхня національна мова поряд з українською. Українська мова у богослужіннях переважно використовується також у Німецькому деканаті, Вікаріаті УПЦ КП у США і Канаді, Православному вікаріаті Австралії, Патріарших парафіях по всьому світу, засновниками яких є україномовне населення. У Білгородсько-Обоянській та Богородській єпархіях (Російська Федерація) використовують, в основному церковнослов'янську мову. Зокрема й тому, що парафії розташовуються у регіонах, де абсолютна більшість людей не володіють українською мовою. У Грецькому екзархаті використовують переважно грецьку мову. У Вікаріаті УПЦ КП у США та Канаді поряд з українською мовою також використовують англійську і японську (лише у Православній місії святого Юди у Токіо) [9 с. 123-125].

Таким чином, етноконфесійний синкретизм в Київському Патріархаті складає переважаюче використання за богослужіннями української мови, розвитку українських традицій у малярстві, співочій виконавчій майстерності національного колориту будівництва та оздоблення храмів тощо. Літургійний обряд УПЦ КП це своєрідно витлумачений містичний зміст Божого Об’явлення, який знаходить свій глибокий вияв у літургійному способі Боговшанування. Він є своєрідним християнським світоглядом, створеним протягом століть у відповідних формах прославлення Всевишнього.