Державна власність як основа економіки України

Доцільно виділити такі етапи становлення в Україні (а відтак і в СРСР) права державної власності соціалістичного періоду:

1) 1917-1936 р. р. – етап ліквідації приватної власності та зародження державної власності шляхом примусової націоналізації приватної власності;

2) 1936-1961 р. р. – період оптимізації співіснування державної і колгоспно-кооперативної форм власності та створення мінімальних засад їх правового регулювання і встановлення адекватних соціалістичним уявленням форм господарювання;

3) 1961-1985 р. р. – період фетишизації державної власності, одержавлення економіки та встановлення правових переваг для державної власності;

4) 1985-1990 р. р. – період початкового роздержавлення загальнодержавної власності в СРСР [4, 75].

В кінці 80-х років в СРСР поглибилися економічні та політичні кризові явища, які призвели до розпаду Союзу РСР та суверенізації республік. Не оминули ці явища й Українську РСР. 16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а згодом (3 серпня 1990 р.) – Закону «Про економічну самостійність Української РСР», в якому були сформульовані основні принципи економічної незалежності України та визначені основні форми власності. Ст. 4 Закону передбачалися державна, колективна та індивідуальна власність (особиста і приватна трудова). Важливо також те, що була прийнята спеціальна Постанова Верховної Ради України «Про реалізацію Закон «Про економічну самостійність Української РСР», якою було доручено Раді Міністрів України підготувати проекти законів про: власність, про землю, оподаткування, оренду, підприємництво, підприємства, акціонерні товариства, банки, фінансово-кредитну систему, цінні папери і фондовий ринок, роздержавлення та ін. Не випадково в наведеному переліку на першому місці значиться проект Закону про власність. Саме прийняття такого закону повинно було законодавче закріпити перехід України до зміни форм власності, ліквідувати безроздільне панування державної власності, створити передумови для розвитку підприємництва. Фактично, прийнятий 7 лютого 1991 р. Верховною Радою Закон України «Про власність» став фундаментом для прийняття усіх інших законів ринкового спрямування, в т. ч. приватизаційних.

 

 

Однією із форм ДМК є підприємницька діяльність буржуазної держави й створення державного сектора в економіці. Тобто мова йде про формування державної власності на засоби виробництва.

Як свідчить досвід, державно-монополістична власність на засоби виробництва виникає трьома шляхами: шляхом будівництва підприємств за рахунок державного бюджету; шляхом націоналізації та одержавлення окремих підприємств, а інколи й цілих галузей економіки; шляхом придбання державою частини акцій монополістичних підприємств. Дещо зупинимось на цих формах.

Будівництво підприємств за рахунок держбюджету здійснюється головним чином для військових цілей, а також для обслуговування монополій. Про масштаби будівництва підприємств за рахунок держбюджету свідчить частка держави в загальному обсягу капіталовкладень. В 70-х роках вона становила в США – 29, 2%, ФРН – понад 16%, Франції – майже 25%, Японії – 23%, Італії – 36%, Англії – 45%. Досить часто монополії спонукають державу будувати підприємства, які згодом передаються приватним монополіям для експлуатації. Державні підприємства функціонують, як правило, в галузях інфраструктури з великим строком окупності затрат (енергетиці, транспорті, зв'язку, комунальній сфері) та у капіталомістких виробництвах (добувній промисловості). В зв'язку з цим державні підприємства продають приватним монополіям вугілля, електроенергію, транспорті та інші послуги за низькими цінами. Монополії ж навпаки, продають свої товари та послуги державним підприємствам за більш високими цінами. Тобто має місце перерозподіл частини створено на державних підприємствах додаткової вартості на користь приватних монополій. В результаті такого перерозподілу відбувається зниження ефективності державних підприємств і це служить підставою для їх передачі у приватні руки. Подібну практику в умовах ринкової економіки започатковано і в Україні [8, 113].

Націоналізація та одержавлення приватних підприємств здійснюються, як правило, шляхом їх викупу на умовах, вигідних власникам. Лише в окремих випадках під тиском трудящих відбувається конфіскація майна. Скажімо, у Франції за співробітництво з гітлерівськими окупантами були передані у власність держави заводи Рено.

Як правило, буржуазна держава націоналізує ті підприємства, що близькі до банкрутства. Цим самим вона сприяє переливу капіталів приватних монополій із збиткових або малодоходних галузей у прибуткові. Разом з тим є чимало фактів реприватизації: націоналізовані підприємства після реконструкції та модернізації передаються безплатно або ж за низькими цінами приватним монополіям.

Придбання державою частини акцій монополістичних підприємств також здійснюється, як правило, в інтересах приватних монополій. Утворення таким чином змішаних підприємств призводить до вливання капіталу у приватні підприємства з метою їх модернізації. Державна власність в акціонерному капіталі в промисловості і транспорті в 70-х роках становила в ФРН – 18%; Англії – 24%, Італії -28%; Франції-34%.

Отже, незалежно від того, яким шляхом створюється державна власність, по-перше, в руки держави переходять, як правило, збиткові підприємства та галузі або нові, які вимагають великих інвестицій; по-друге, контроль над націоналізованими підприємствами, як правило, здійснюють приватні монополії; по-третє, капіталістичне одержавлення носить, як правило, обмежений і тимчасовий характер; по-четверте, державна власність виступає як загально монополістична власність.

Хоча в умовах ДМК основною організуючою силою господарства, як і раніше, залишається ринок, проте він істотно модифікується державним регулюванням економіки.

Одним з важелів регулювання економіки виступає підприємницька діяльність держави, про яку йшлося дещо вище. Це пояснюється тим, що, по-перше, частка державних підприємств у сукупному капіталі є досить значною;