Вчення про людину у філософії Георгія Кониського і Григорія Сковороди

Підрозділ 1.2. – „Людина як найвища цінність у творчому доробку професорів Києво-Могилянської академії” присвячений розгляду процесу формування та специфіки філософії епохи бароко.

Зазначено, що протягом XVII – XVIII ст. українська філософія стала самостійною, професійною, здійснила духовний синтез, поєднавши здобутки української думки домогилянської доби, що тяжіли до греко-візантійських і балканських православних духовних традицій, з надбаннями західної філософії − від античної до новітньої. Крім того, ця філософія розвинула власні версії усіх течій раціоналістичного та ірраціоналістичного ґатунку, якими на той час була репрезентована західна філософія. Так, у Києво-Могилянській академії працювали прихильники і нової християнської філософії (барокова схоластика), і раннього Просвітництва, й етико-антропологічного напряму, який поєднав елементи традиційної української містики із ранньопросвітницькою філософією. 

Загалом епоха бароко характеризується зміцненням культу Бога, що був надійною основою для тогочасної людини з її відчуттями життєвої нестабільності, відносності людських цінностей, нездоланності суперечностей внутрішнього світу у плині безперервних історичних змін. На цьому тлі сформувалося нове розуміння людини − як гармонійне поєднання душі й тіла. Проте традиційна акцентуація виняткового значення “внутрішньої” людини, пов’язаної з трансцендентним Богом, зберігалася. Саме “внутрішній” людині відводили провідну роль у справі творіння людиною самої себе, у формуванні себе як духовної особистості, яскраво вираженої індивідуальності, здатної своїм творчим потенціалом і вмінням досягти реалізації життєвої мети, уподібнитися Богові. Незважаючи на те, що українська барокова філософія сформувала поняття людини, для якої Бог і віра набули пріоритетного значення, вона як ніколи раніше розширила можливості людського розуму. Високої оцінки набував не лише внутрішній, інтуїтивний, а й зовнішній дискурсивний розум. І тільки їх гармонійне поєднання і застосування могло, на думку тогочасних українських мислителів, сформувати таку людину, що щастя земного життя вбачає в благах долі, тіла й душі (багатство, почесті, добре ім’я або слава, влада, здоров’я) та досягненні блаженства через “ясне бачення Бога”.

У другому розділі “Антропологія Георгія Кониського як проблема душі і тіла” проаналізовано багатовимірне розуміння Г.Кониським людини, що включало її сутнісні взаємозв’язки з Богом, природою і суспільством, утвердження моральних норм, поширення знань як фактора гуманізації людських відносин, пошуки щастя.

Підрозділ 2.1. „Інтерпретація людини через співвідношення мікрокосму та макрокосму” присвячений докладному аналізу малодосліджених філософсько-антропологічних трактатів „Філософії природи, або фізики” рукописного латиномовного лекційного курсу Г.Кониського.

Загалом, трактування Г. Кониським антропологічної проблематики тісно пов’язане з натурфілософією і свідчить про поступову еволюцію його поглядів від схоластики до ідей новітньої європейської філософії. Творцем і першопричиною світу вчений вважав Бога, тому сприймав геліоцентричну систему Коперніка як таку, що не узгоджується із загальноприйнятим в церковних колах уявленнях про світобудову, хоча докладно викладав її у курсі філософії. Розуміння Бога як майстра, що, створивши світ-машину, забезпечує збереження останнього і не втручається у дію природних законів, завдяки яким здійснюється його функціонування, засвідчує наявність ранньопросвітницької деїстичної тенденції у вченні Г.Кониського. Весь створений світ, на думку вченого, складається з природних (фізичних) тіл, кожне з яких він визначає як субстанцію, що у свою чергу складається з матерії та форми. Матерію він розглядає як єдиний і спільний субстрат природних тіл, як ненароджувану і незнищувану, єдину й однорідну в усіх природних тілах, а форму – як основу якісної різноманітності речей. Визнання за матерією певної активності, самостійного існування сприяло подоланню арістотелівського гілеморфізму і створювало передумови для становлення механістичних концепцій, які утверджували розуміння матерії як сукупності вічних і незмінних первинних якостей.

Певні тенденції новітнього раціоналізму виявилися й у вченні Г.Кониського про людину як мікрокосм, як досконале, причетне до тілесної і духовної природи створіння. Визначальним принципом, що сполучає людину з Богом, є душа, місцем знаходження якої виступає тіло. Визнання взаємозв’язку тіла й душі вказує на те, що людина, духовна за своєю суттю, є водночас прив’язаною до власного тіла і не може вести себе абсолютно довільно, без врахування особливостей власної психофізичної організації. Єдина раціональна душа у людському тілі виявляється за допомогою п’яти потенцій: вегетативної, локомотивної, бажальної, а також чуттєвої та інтелектуальної.

У підрозділі 2.2. „Пізнавальні аспекти вчення Георгія Кониського” всебічно розкрито гносеологічну складову антропологічних уявлень філософа, яка у філософських курсах початку XVIII ст. розвивається в межах раціоналізму, проте поєднаного з неоплатонівською ідеєю пріоритетності інтуїтивного осяяння.

Коло питань, поставлених Г.Кониським, зумовлене інтересом до освоєння світу, до досвідного знання й науки, що осягає таємниці природи. Він використовує різні методи її пізнання – від того ж таки самопізнання до схоластичних розмірковувань із застосуванням елементів методології новочасної європейської філософії. Загалом пізнання професор уявляє як трирівневий процес, що включає чуттєвий, дискурсивний та інтуїтивний етапи. Чуттєве сприйняття виникає в органах у зв’язку з модифікацією анімальних духів; створює основи для вироблення істинних суджень та наукових теорій шляхом дослідження створеної природи як наслідку Божої діяльності. Під природою філософ насамперед розуміє сукупність ідеальних сутностей – універсалій. У розв’язанні проблеми універсалій Г.Кониський