Становлення Гетьманщини в українській історіографії (40-ві роки ХІХ - початок ХХ ст.)

З праць українських істориків козацька держава після смерті Б.Хмельницького постала сповненою суперечностей, в умовах загострення внутрішнього протистояння та посилення втручання з боку сусідніх країн. Аналізуючи становище Гетьманщини, М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький, О.Єфименко, М.Грушевський, В.Герасимчук, В.Липинський звернули увагу на наслідки державотворчої діяльності великого гетьмана, на особливості приходу до влади Івана Виговського. Посилення опозиційної діяльності запорожців та опозиційний рух, очолений Мартином Пушкарем з різних концептуальних позицій розглядали Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров, О.Левицький, Д.Яворницький, В.Вовк-Карачевський, Д.Коренець, В.Герасимчук, М.Стадник. Протягом ХІХ – початку ХХ ст. зріс науковий рівень висвітлення цих питань в літературі, якісно змінилися методологічні засади дослідження, розширилась їх джерельна основа. Це сприяло більш об’єктивному аналізу названих проблем.

Історики характеризували І. Виговського як суперечливу постать в історії Української козацької держави. В оцінках особи та діяльності цього гетьмана, які зустрічаються в історіографії сорокових років ХІХ – початку ХХ ст., простежується суттєва еволюція. Відчутно змінився характер висвітлення цього питання в літературі. Д. Бантиш-Каменський та М.Маркевич протиставляли І. Виговського Б. Хмельницькому, називаючи першого підступним зрадником. П. Куліш та П. Буцинський однаково негативно характеризували обох гетьманів. М. Костомаров, В. Антонович. М. Грушевський відійшли від відверто упереджених звинувачень наступника Б. Хмельницького у зраді. Розглянувши його особисті риси, які вплинули на службову кар’єру, дослідники зосередили увагу на політичному портреті цього державного діяча, якого вважали патріотом України. 

Історіографічний аналіз показує, що не можна заперечувати прагнення І.Виговського сприяти зростанню суверенітету козацької держави. Але він виступав з вузько-станових інтересів, не зміг переломити негативний для України перебіг подій. 

У дослідженнях українських істориків сорокових років ХІХ – початку ХХ ст. не було достатньо з’ясоване питання про суть Руїни, хоча висловлені думки розкривають позиції вчених щодо нього. М. Максимович, М. Костомаров. В. Антонович, Д. Яворницький, М. Грушевський, В. Липинський звертали увагу на різке загострення суспільної конфронтації з соціальних та політичних питань, боротьбу ворогуючих угрупувань, претендентів на гетьманство, що вилилося в кровопролитну громадянську війну, яка супроводжувалася активним втручанням іноземних держав у справи України.

У підрозділі “Гадяцький трактат в історії козацької держави” розглядається історіографічний аналіз укладення Гадяцького договору між Військом Запорозьким та Польщею. Це одна з найбільш дискусійних проблем української історіографії. Історики-народники (М. Максимович, П. Куліш, П. Буцинський, Д. Яворницький, В. Вовк-Карачевський) розглядали цей договір з антидержавницьких позицій, даючи йому негативну оцінку. Вони характеризували дії гетьманського уряду І. Виговського як зраду народних інтересів або зраду цареві. Такі оцінки страждали суб’єктивізмом. Суперечливо характеризували Гадяцький трактат М. Маркевич та В. Антонович. Перший з них, незважаючи на свої критичні оцінки щодо цієї угоди, допускав її вплив на становлення Української держави.

З середини ХІХ ст. в українській історіографії все більш виразно простежувався державницький погляд на Гадяцьку угоду. Започаткував цю тенденцію М. Костомаров, а потім її розвивали інші представники нородно-державницького та державницького напрямків української історіографії (О. Левицький, О. Єфименко, М. Грушевський, В. Герасимчук). Ці історики розглядали Гадяцький трактат як важливий, хоч і суперечливий, чинник становлення козацької держави та вияв розвитку політичної думки української еліти того часу, як мірило її державницьких прагнень. 

Державницький погляд українських вчених середини ХІХ – початку ХХ ст. виявився в тому, що вони вказували на утворення та визнання Польщею Великого князівства Руського, хоча авторитетними сучасними вітчизняними вченими заперечується затвердження статусу “Великого” князівства. З точки зору названих істориків, цей договір був вимушеним, але закономірним кроком, до якого підштовхнули гетьманський уряд імперські дії царської влади в Україні та соціально-політичні інтереси старшини. Гадяцький трактат відображав складні повороти історичної долі в боротьбі українців за національну державність. Українсько-польський договірний акт розглядався дослідниками як рубіж у міждержавних відносинах, а також як важлива подія у процесі становлення козацької держави.

У Висновках містяться підсумки даного дослідження, розроблені рекомендації щодо використання його результатів. Проблеми історії козацтва, Національно-визвольної війни, становлення Української гетьманської держави посідали чільне місце у наукових студіях українських істориків та у розвитку громадської думки протягом 40-х років ХІХ – початку ХХ ст. Ця доба становить окремий, надзвичайно важливий період розвитку досліджень історії козацької держави. Саме у той час при висвітленні подій Української революції ХVІІ ст. формувалися концептуальні основи, провідні наукові напрямки вітчизняної історіографії, її джерельна база. 

Розглядаючи події Національно-визвольної війни, діяльність гетьмана Війська Запорозького Б. Хмельницького та його наступників, історичну роль українського козацтва, дослідники неминуче підходили до висвітлення питання про утворення козацької держави. Воно виразно постало у вітчизняній історіографії та ідеології національного руху, який все більше орієнтувався на відродження української державності. У великій мірі ці процеси відбувалися на ґрунті формування історичної пам’яті українців, а отже, у суспільстві зростав інтерес до козацької доби, до часів Національно-визвольної війни, до історичного досвіду козацької держави.

Це свідчить, що вивчення процесів державотворення, які відбувалися в Україні у середині ХVІІ ст., перебувало