Становлення Гетьманщини в українській історіографії (40-ві роки ХІХ - початок ХХ ст.)

У підрозділі “Соціально-політична криза в козацькій Україні та спроби її подолання в 1651-1653 рр” дається історіографічний аналіз суспільно-політичного розвитку Гетьманщини після Берестецької битви. Українські історики виявляли значний інтерес до суспільно-політичних процесів, які розвивалися в козацькій державі, до її міжнародних відносин на початку 50-х років ХVІІ ст. При цьому, дослідники вважали неминучим відновлення війни між Польщею та Україною, оскільки обидві сторони не бажали дотримуватися Зборівської угоди. В історіографії велика увага була звернута на ускладнення військово-політичного становища Гетьманщини в 1651 р. Дослідники по-різному визначали причини військової кампанії 1651 р., вказуючи на дію соціальних, політичних та міжнародних чинників. 

Особливу увагу вчених привернула битва під Берестечком та її наслідки для України. Хід військових дій Національно-визвольної війни в 1651 р. дуже відчутно позначився на становищі Гетьманщини. Поразка українського війська в Берестецькій битві, польсько-литовська окупація більшої частини українських земель, важкі умови вимушеного Білоцерківського договору поставили під загрозу подальше існування козацької держави. В цих умовах Україна була охоплена гострою соціально-політичною кризою, що знайшло відображення в історіографії.

В українській історіографії, переважно в узагальнюючих працях, знайшли відображення питання щодо складних та суперечливих процесів державотворення в Україні в період від Берестецької битви до Переяславсько-Московського договору. Процеси становлення козацької держави в зазначений час висвітлювалися в надто загальному вигляді, наскільки дозволяла джерельна база. Історики звернули увагу на загострення кризових явищ у козацькій державі після берестецької поразки. В працях М. Костомарова, О. Левицького, О. Єфименко, М. Грушевського було відзначено посилення суспільного протистояння, зростання недовіри в суспільстві до гетьманського уряду, масове переселення козаків та селян з Правобережної України на Слобожанщину, що сприймалося як вияв протесту проти польсько-литовської окупації та нездатності гетьманської влади захистити народ.

В той же час, українські історики вказали на енергійні заходи, здійснені Богданом Хмельницьким у внутрішній та зовнішній політиці для подолання кризових явищ. М. Костомаров, О. Єфименко, М. Грушевський зазначали, що гетьман відновив українське військо, зміцнив свої позиції в козацькій державі, активізував зовнішньополітичну діяльність. Результатом цієї діяльності була перемога над польською армією у битві під Батогом у травні 1652 р., яка, на думку вчених відкрила знову шлях до визволення України та активізації процесів державотворення. 

Д. Бантиш-Каменський, М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович, П. Буцинський, М. Грушевський, О. Єфименко, В. Липинський приділили увагу аналізу мотивації московської політики гетьманського уряду, яка після берестецької поразки стала головним напрямком його діяльності у міжнародних відносинах. Проте в історичній літературі неоднаково розглядалося це надто політизоване питання. 

У підрозділі “Роль Переяславсько-Московського договору 1654 р. у становленні козацької держави” з історіографічних позицій розглядається вплив Переяславської угоди на процеси державотворення в Україні у середині ХVІІ ст. Ця подія до нашого часу викликає інтерес з боку громадськості, вчених, політиків в Україні та Росії. Висловлюються різні оцінки тих складних історичних процесів. Це питання потребує висвітлення в різних аспектах: історико-правовому, політологічному, історіографічному. Останній становить особливий інтерес, оскільки до цієї теми тією чи іншою мірою зверталися багато істориків, розглядаючи її з різних концептуальних позицій. Заслуговує на увагу історіографічний аналіз тих оцінок, які давали цьому договору у своїх дослідженнях Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Єфименко, М. Грушевський, В. Липинський та інші. В їхніх працях були сформульовані і наукові, і емоційно- популістські засади висвітлення цих питань. Вони до нашого часу так чи інакше впливають на формування історичної свідомості українців. 

В українській історіографії велика увага була приділена аналізу історичного значення Переяславської ради 1654 р. Більшість істориків пов’язувала її з питанням щодо з’єднання Війська Запорозького з Московським царством. М.Максимович твердив, що в Переяславі зібралась “народна рада для завершення справи”. Дослідники стверджували, що саме в січні 1654 р. були вироблені умови об’єднання двох держав. Д. Бантиш-Каменський та М. Костомаров називали досягнуту угоду “Переяславським договором”, М. Драгоманов – “Переяславською унією”, “Переяславськими статтями”, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський – “Переяславською умовою”. Це свідчить, що українські історики саме рішення Переяславської Ради, досягнуті в Переяславі домовленості висували на перший план при аналізі політико-правових актів укладення українсько-російського договору. Події, пов’язані з Переяславською радою, здебільшого висвітлювалися не тільки як факт історії українсько-російських відносин, але також як певний крок у складному процесі державотворення в Україні доби Національно-визвольної війни. 

Розглядаючи наступний етап договірного процесу, який здійснювався у відносинах між Військом Запорозьким та Московською державою після Переяславської ради, історики аналізували Березневі статті 1654 р., які були важливим елементом Переяславсько-Московського договору. У працях Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, П. Буцинського, В.Антоновича, М. Драгоманова, О. Єфименко, М. Грушевського, та деяких інших були сформульовані наукові засади висвітлення цього питання. Поступово долалися неточності та однобокість, які допускали дослідники романтичного спрямування. При цьому відзначалися суперечності, які мали місце при їх укладенні, а також у змісті цього договірного