+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип работы:
Автореферат
К-во страниц:
31
Язык:
Українська
майбутній демократії потребує особливих підходів у процесі його пізнання. В межах досліджуваної проблеми винятково важливо, передовсім, зосередитися на визначенні взаємодії колишньої тоталітарної і майбутньої демократичної партійних систем, оскільки у поточний історичний момент вони творять суперечливий симбіоз, що призвело до політичної стагнації, яка паралізує весь спектр державотворчих, в тому числі соціально-економічних процесів. Як частина системи партія – це один з однорідних складників, котрі співіснують на засадах конкуренції і творять демократичний політичний процес. Якщо такі партії формуються на фундаментальних засадах демократичного правління, то КПРС, яка репрезентує тоталітарне суспільство і характеризується всіма його родовими ознаками, грунтується на зовсім інших методологічних засадах, адже її монополію утверджено конституційно. Якщо Комуністична партія Радянського Союзу і може розглядатися як частина партійної системи суспільства, то це частина, яка рівна цілому. У західній політології вже тривалий час переважає думка про умовне означення КПРС як партії.
Походження та функціонування КПРС дає всі підстави для того, щоб не називати її партією у класичному розумінні. Особливий тип партії, створеної за ленінськими настановами, уможливив створення особливого керівного класу, який практично був справжнім ядром тоталітарної політичної системи радянського зразка.
В умовах плюралістичного суспільства та багатопартійної системи кожна з партій змушена виборювати владу в умовах конкуренції. Натомість тоталітарна партія такої конкуренції не знає. Незалежно від того, яким шляхом вона прийшла до влади – парламентським, як нацисти у Німеччині, чи збройним, як більшовики в Росії, її владне становище зберігається до того часу, доки існує сама система тоталітаризму, серцевину якої вона становить.
При однопартійному тоталітаризмі ніхто нікому не збирається передавати владу‚ отже, вибори втрачають будь-який сенс, бо їх результати відомі заздалегідь.
Цим зумовлюється ставлення до виборів значної частини населення в умовах нинішнього посткомуністичного розвитку‚ коли виборча процедура й надалі розцінюється‚ як формальність‚ яка не має впливу ні на кількісний та якісний склад влади‚ ні на рівень життя. Прищеплення морально-психологічної установки демократичного світогляду‚ яка полягає у тому‚ що на виборах виборці реально обирають як владу‚ так і завтрашні соціально-економічні умови власного існування‚ – одна з ключових проблем становлення як громадянського суспільства‚ так і самої політичної системи держави.
Формування влади на засадах змагальності партій – не єдина запорука звільнення від свідомості часів тоталітаризму. При номенклатурному тоталітаризмі усіма сферами життя суспільства не управляють‚ а командують не легітимні державні‚ а нелегітимні партійні органи.
Як кожна автономна одиниця у політичній системі суспільства‚ політична партія функціонує за її внутрішніми законами. Статутні засади виражають суть явища. Наділяючи партію такими високими повноваженнями у процесі здійснення демократичного способу державного правління‚ суспільство вимагає забезпечити якнайвищий рівень демократичності внутрішньої самоорганізації і принципів правління самої партії.
Тоталітаризм розпочинається з тотальної влади в ідеологічній сфері, а вже відтак – над знаряддями і засобами виробництва та всіма іншими сферами суспільного життя. Без потужної не лише репресивної, а й ідеологічної машини примусу існування тоталітарної політичної системи, як і тоталітарної партії, було б неможливим. У політичній системі, яку побудовано на теоретичній концепції марксизму-ленінізму, кожен громадянин повинен постійно перед собою бачити образ ворога, як фактор перманентної монолітності.
У дисертації зазначається, що засновники теорiї елiт Г. Моска і Д. Белл сформулювали три шляхи формування елiт: «елiта кровi», яка оволодiває владою завдяки силi – вiдповiдає рiвню доiндустрiального суспiльства; «елiта багатства», яка оволодiває владою завдяки грошам – вiдповiдає рiвню iндустрiального суспiльства; «елiта знань», яка оволодiває владою завдяки розуму – вiдповiдає рiвню постiндустрiального суспiльства.
Як випливає з такого аналiзу, Україна на стартi трансформацiї полiтичної системи отримала вiд попередньої, тоталiтарної полiтичної системи притаманну їй першу з трьох названих елiт. У цьому полягає особливiсть i складнiсть трансформацiйних процесiв в Українi, як, зрештою, у всьому посткомунiстичному свiтi. Щоб виявляти iманентнi засади формування сучасних українських партiй, доцільно звернутися до стратифікації номенклатури, яку можна подiлити на п’ять умовних категорiй. Перша – це тi теперішні демократи i нацiоналiсти, якi вийшли з КПРС ще в 1990 роцi. Мотив їхнього перебування у владному чи близьковладному полі полягає не стільки у прагненні влади, скільки у потребi громадсько-полiтичної самореалiзацiї. Ця частина практично сповна «перероблена» демократiєю i може служити кадровим мостом при переходi вiд тоталiтарної до демократичної полiтичної системи. Друга – iнтелектуальна частина номенклатури, серцевина її апарату з його дивовижною здатнiстю пристосуванства і з тривалим досвiдом партiйного управлiння. Вона досконало оволодiла новою демократичною риторикою, але генетично не спроможна змiнювати правила апаратного мистецтва i готова поставити їх на службу демократiї, хоча це практично неможливо. Третя – так званий «корпус заворгiв», який використовує виробленi в партапаратi дiловi навички у процесах приватизацiї, реформування, особливо у сферi виробництва. Вона намагається застосувати досвiд адмiнiстрування у привласненiй в ходi приватизацiї економiцi, але цьому перешкоджає ринкова стихiя, яка не піддається камандним iмпульсам. Освоєння захiдних засад маркетингу та менеджменту проходить дуже болiсно та низькоефективно. Четверта – так званий «червоний директорат», колишнiй другий ешелон номенклатури, який представляв «новий клас» безпосередньо у сферi виробництва. Він тужить за старими часами, коли замiсть того, щоб заробляти грошi чи ресурси, їх можна було значно меншою цiною «вибити» у Держпланi чи ЦК КПРС. Нарешті, п’ята категорiя – ортодоксальнi комунiсти, переважно секретарi з iдеологiї, якi