Щастя в етичній концепції “Конкордизму” Володимира Винниченка

 Неминучість насильства – тема, яка справді бентежила Винниченка і стала для нього “каменем спотикання” у марксизмі. Не зважаючи на революційну вдачу і прагнення перебудувати суспільний лад, він все більше переконується, що людина сама повинна знайти свій шлях до щастя, уникаючи війн і революцій, для цього їй необхідно тільки перебудувати себе зсередини, бо ненасильницький опір – це шлях сильних людей. Через це вибір Винниченка цікавий і з точки зору політичної етики. 

У певному розумінні “зміну позицій” обумовило розчарування у політиці російської компартії. Коли ж сталінізм завдав смертельного удару українській національній ідеї в цілому, чашу розчарувань було переповнено – тоді покладено кінець його політичній діяльності і “вилікувано” від роздвоєння. Проте, це не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Його публіцистика останніх років відстоює ті ж позиції, що і ранні праці. До того ж, майже чверть століття проживши у Франції, де соціалістичні ідеї активно пропагувалися прихильниками СРСР – Сартром, Жидом, Роланом, український письменник весь час “підживлював” свої ілюзії і віру у земне божество в образі ідеального суспільства майбутнього. 

У контексті Винниченкових роздумів над природою моралі і щастя значне місце посідає модерна філософія, яка визначила певні аспекти його світоглядної орієнтації. Поєднуючи етику з екзистенціалізмом, віталізмом, індивідуалізмом, він, як і багато художників його доби, намагався з нових позицій розв’язати питання моральної філософії, зокрема, проблему людського щастя. 

У другому підрозділі етичні погляди Винниченка зіставляються (у порівняльному аспекті) з позиціями “філософії життя” Ніцше з метою визначити ступінь і значення її впливу на погляди українського письменника і, таким чином, на формування національного модерністичного світобачення в цілому. 

Вчення німецького філософа відбилося на творчості Винниченка досить дивним чином: з одного боку, він не приймав цілу низку ідей Ніцше, і в першу чергу його презирливе ставлення до “маленького людського щастя”, а з іншого – власні позиції Винниченка нібито перегукуються з певними положеннями філософії Ніцше, що, власне, викликало великий резонанс у тогочасному українському суспільстві і закріпило за Винниченком славу “творця нових вартостей”. 

Панування Ніцше в мистецтві, насамперед в літературі, особливості розвитку української духовної культури утворили сприятливий ґрунт для сприймання філософсько-етичних поглядів німецького філософа українською інтеліґенцією. Через те, що Винниченко був державним діячем, погляди якого формувалися згідно з його громадською і політичною діяльністю, він не міг поділяти антисоціалістичних, антидержавних та індивідуалістичних поглядів Ніцше. Роздуми письменника про сучасну мораль, де за абстрактними моральними нормами прихована експлуататорська сутність, підштовхнули його до аналізу підстав моральності як цінності. Критика моралі – вісь, навколо якої можна розгортати зіставлення цих двох постатей, і, хоча така критика була обумовлена різними причинами, пафос їх етичних роздумів однаковий: розвінчання християнської моралі – і саме моралі, а не християнства як релігії. 

“Філософія життя” імпонувала українському письменнику, оскільки своєю вимогою “повернутися до самого себе” була суголосна його принципу “чесності з собою”, хоча, “метод” Винниченка, на наш погляд, виявляв більшу етичну цінність – розглядався не як власне принцип, а безпосередньо залежав від моральності людини і, отже, міг бути або самим моральним, або найаморальнішим. Тому український письменник так і не наважився подати свої взірці “вищих людей”, ймовірно, інтуїтивно відчувши, що “формальна” загальнолюдська мораль насправді є тією “оболонкою”, що привертає усіх до єдиної людської основи. 

Розташувати ці дві постаті в одній площині дозволяють і такі факти: обидва -літератори, що прийшли у філософію, ідеї яких утворюють не цілісну філософську систему, а швидше – філософські образи, персоніфіковані і деперсоніфіковані (правила життя). Можна припустити, що завдяки Ніцше Винниченко і знайшов альтернативне розуміння моральності, яке співвідноситься з природою людини, однак, не можна ототожнювати їх суто особистісну моральну рефлексію на події часу. 

У третьому підрозділі дисертант намагається подати екзистенціально-гуманістичні традиції в творчості Винниченка в їх модерністичній інтерпретації. Навіть поверховий погляд на екзистенціалізм – як на комплекс філософсько-антропологічних проблем, що вирішуються методами, властивими багатьом різноманітним філософським системам – дає підстави визначити Винниченка як мислителя екзистенціального спрямування. Не перериваючи традиції української філософської культури, де одним з найголовніших питань було “як досягти щастя? ”, він, в той же час, порушив проблеми, які дозволяють помістити його мистецтво в один ряд з творчістю французьких екзистенціалістів. Проблема щастя і гармонії одночасно вимагала розв’язання цілого комплексу проблем моральної філософії, що потребували екзистенціального осмислення і стосувалися свободи особистості, її відповідальності, вибору тощо. “Чесність з собою” Винниченка і є, власне, однією з основоположних ідей екзистенціалізму: бути чесним, за Сартром, означає бути свободним, чинити свій вибір вільно, у повній відповідності до внутрішньої сутності індивіда. 

Проблема свободи, зокрема, свободи жінки, стала головним чинником, на якому базувалася Винниченкова концепція цілісної людини і яка стала незабаром предметом дослідження Сімони де Бовуар. З визволенням жінки пов’язувалося вирішення проблеми сім’ї і проституції. Перевіряючи можливості свободи як такої у своїй “моральній лабораторії”, обидва автори “вводили” жінку у різні сфери життя, де їх героїні прагнуть реально утвердити свободу своєї особистості, намагаються змінити щось у зведеному незалежно від їхньої волі стані речей. 

У художній творчості і