Особливості інфляції в різних економічних системах

4. Прискорення приросту витрат і особливо заробітної плати на одиницю продукції, економічна міць робітничого класу, активність профспілкових організацій не дозволяють великим компаніям знизити ріст заробітної плати до рівня уповільненого росту продуктивності праці. У той же час у результаті монополістичної практики ціноутворення великим компаніям були компенсовані втрати за рахунок прискореного росту цін, тобто була розгорнута спіраль «заробітна плата – ціни».

5. Енергетична криза. Вона викликала у 70-х роках величезне подорожчання нафти й інших енергоресурсів. У результаті, якщо в 60-роки середньорічний ріст світових цін на продукцію промислово розвитих країн складав всього 1, 5%, то в 70-і роки – більше 12%.

На практиці нелегко відрізнити один існуючий тип інфляції від іншого, вони тісно взаємодіють, тому ріст заробітної плати, наприклад, може виглядати і як інфляція витрат.

 

 

Для промислово розвинутих країн характерною є повзуча інфляція, тобто невелике, помірне знецінення щорічно. У країнах, що розвиваються, переважає галопуюча і гіперінфляція. Причому, фактори, форми і соціально-економічні наслідки інфляції, а також підходи до вироблення і здійснення антиінфляційних мір у різних країнах обумовлюються особливостями їхнього економічного розвитку.

Стани, що розвиваються, по економічних умовах і факторах інфляції можна класифікувати в такий спосіб.

До першої групи відносяться країни Латинської Америки, що розвиваються – Аргентина, Бразилія, де відзначається відсутність економічної рівноваги, хронічний дефіцит державного бюджету, використання у внутрішній політиці механізму друкованого верстата і постійно індексації усіх фондів, а в зовнішньоекономічній сфері – систематичне зниження курсів національних валют. Для цих країн характерна гіперінфляція, викликана головним чином фінансуванням бюджетного дефіциту і зв'язаної з ним надлишковою емісією грошей, у результаті чого відбувається щорічне знецінення грошей у кілька тисяч відсотків у рік.

До другої групи відносяться Колумбія, Еквадор, Венесуела, Бірма, Іран, Єгипет, Сирія, Чилі. У них також спостерігається відсутність економічної рівноваги, у фінансовій політиці чітко просліджується упор на дефіцитне фінансування і кредитну експансію. Інфляція в цих країнах тримається в «галопуючих межах» (середньорічний приріст цін – 20-40%) ; проводиться індексація, що нерідко носить частковий характер. Відзначається високий рівень безробіття.

Країни третьої групи – Індія, Індонезія, Пакистан, Нігерія, Філіппіни, Таїланд – характеризуються обмеженою економічною рівновагою і значними надходженням іноземної валюти від експорту. Інфляція тримається в межах 5-20%, застосовується часткова індексація доходів. Велике безробіття, у т. ч. і приховане.

Країни четвертої групи – Сінгапур, Малайзія, Південна Корея, ОАЭ, Катар, Саудівська Аравія, Бахрейн – мають достатній ступінь економічної рівноваги. Інфляція тут тримається в «повзучих формах» (1-5%), введений строгий контроль за ростом цін. Економіка функціонує в умовах розвинутого ринку. Важливу роль як антиінфляційний ефект грають експорт і приплив іноземної валюти. Безробіття зберігається на помірному рівні.

До п'ятої групи відносяться колишні соціалістичні країни, прирівняні до країн, що розвиваються, (Китай, Польща, В'єтнам і ін.) Ситуація в цих країнах, включаючи і положення з інфляцією, органічно пов'язана з переходом від командно-адміністративної системи до ринкової економіки.

Серед факторів гіперінфляції в цих країнах, як і в країнах першої групи, висуваються, по-перше, проблема фінансування на базі хронічного дефіциту державного бюджету, через який виявляється більшість грошових і негрошових факторів інфляції; по-друге, структурні фактори (наприклад, важливою причиною гіперінфляції в Бразилії й Аргентині був надзвичайний ріст інвестицій у важку промисловість, що не приносить швидкої віддачі) ; по-третє, диспропорціональність між більш прискореним ростом цін на промислову в порівнянні з цінами на сільськогосподарську продукцію.

Структурні фактори інфляції не тільки обумовлюють прискорення росту цін, тобто створюють ситуацію «інфляції витрат», але і дуже впливають на розвиток «інфляції попиту». Протиріччя між розвитком виробництва і вузьким внутрішнім ринком намагаються в цих країнах усунути, з одного боку, шляхом дефіцитного фінансування (за допомогою друкованого верстату), а з іншого боку – залученням у зростаючих обсягах іноземних позик. У результаті в таких найбільших латиноамериканських країнах, як Бразилія й Аргентина, виникли величезні внутрішні і зовнішні борги.

У той же час збільшення зовнішньої заборгованості викликає появу фактора посилення інфляції – так званої доларизації. Даний процес пов'язаний і привілейоване положення долара чи іншої сильної валюти перед національною валютою, а це не тільки не стимулює приплив іноземних інвестицій, але і приводить до втечі капіталів із країни.

Невелика (помірна) інфляція до 10% у рік у західній літературі не розглядається як соціальне зло. Навпаки, вважається, що вона якоюсь мірою підхльостує економіку, додає їй необхідний динамізм.

 

Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в межах своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, однакові в переважній більшості країн. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо суб'єктів господарювання, можливості його впливу на економічні