Організаційно-правові засади діяльності державної виконавчої служби в Україні

проживає постійно на території України не менше п’яти років, з вищою юридичною освітою та зі стажем юридичної роботи не менше трьох років.

Інша категорія державних виконавців зараховується на посаду в органи державної виконавчої служби, із дотриманням передбачених Законом вимог, але за наявності юридичної освіти на рівні молодшого спеціаліста або ж бакалавра [90, с. 30].

Не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України „Про державну службу” [91].

Таким чином, у ст. 8 Закону України „Про державну виконавчу службу” визначено загальні вимоги до осіб, які можуть бути державними виконавцями. До таких вимог, зокрема, належать: громадянство України; наявність юридичної освіти; відповідні особисті і ділові якості.

У частині 2 статті 8 Закону України „Про державну виконавчу службу” встановлено додаткові вимоги до осіб, які займають зазначені в цій частині посади. Так, крім загальних умов – громадянство України та юридичної освіти, встановлено вимоги постійного проживання на території України протягом не менше п’яти років та наявності стажу юридичної роботи не менше трьох років [92].

Критерії постійного (безперервного) проживання на території України визначено, зокрема, у ст. 1 Закону України „Про громадянство України”, де зафіксовано, що під безперервним проживанням на території України слід вважати проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік 181 день. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України [93, с. 32].

Вимога, яка стосується стажу юридичної роботи, передбачає що такою роботою слід вважати професійну діяльність, здійснення якої вимагає наявності юридичної освіти. Зокрема, це робота в правоохоронних органах, на посадах юрисконсультів, адвокатська і нотаріальна діяльність тощо [94, с. 32].

У частині 3 статті 8 Закону України „Про державну виконавчу службу” зафіксовано положення, за яким не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України „Про державну службу”, а це ст. 12 цього Закону вимоги, відповідно до яких не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі або його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади на державній службі; у разі прийняття на державну службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; а також в інших випадках, встановлених законами України [95].

У статті 6 Закону України „Про державну виконавчу службу” закріплено положення про те, що працівники органів державної виконавчої служби, тобто державні виконавці, керівники органів і структурних підрозділів інші спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах, є державними службовцями [96].

Таким чином, у цій статті встановлено, що працівники органів державної виконавчої служби за своїм правовим статусом є державними службовцями. Це означає, що на них у повному обсязі поширюється дія законодавства України про державну службу. Статус і загальні засади діяльності державних службовців визначаються Законом України „Про державну службу”, а окремі обмеження в діяльності державних службовців визначаються також Законом України „Про боротьбу з корупцією” [97].

Статусним Законом України „Про державну виконавчу службу” закріплено певні відмінності правового статусу працівників державної виконавчої служби від загального правового статусу державних службовців. Це, зокрема, стосується питань соціально-побутового забезпечення працівників органів державної виконавчої служби, їх державного страхування, забезпечення форменим одягом, а також додаткових засобів матеріального заохочення.

Частина друга цієї статті містить правило, згідно з яким працівникам органів державної виконавчої служби видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується міністром юстиції України [98].

Службове посвідчення є офіційним документом, що посвідчує особу, якій воно видане, і підтверджує наявність у неї повноважень відповідно до займаної посади. Зокрема, для державних виконавців це повноваження щодо практичного примусового виконання рішень, передбачених законом.

Необхідність підтвердження статусу працівника органів державної виконавчої служби виникає під час виконання рішень, для позачергового придбання квитків на транспорті, улаштування у готелях тощо.

Усі працівники органів державної виконавчої служби мають службові посвідчення єдиного зразка. Це означає, що всі службові посвідчення мають єдину форму і зовнішній вигляд, а також містять однотипну інформацію про осіб, яким вони видані. Обов’язковими атрибутами службового посвідчення є фотокартка особи, якій видано посвідчення, її прізвище, ім’я та по батькові, займана посада, назва органу, печатка та підпис особи, що видала посвідчення. Зразок посвідчення затверджується міністром юстиції України.

У частині 3 ст. 6 Закону України „Про державну виконавчу службу” закріплено обов’язок працівників органів державної виконавчої служби носити формений одяг під час виконання службових обов’язків [99]. Наявність форменого одягу засвідчує приналежність особи до особливої категорії державних службовців, наділених повноваженнями представника влади. Носіння форменого одягу має сприяти сумлінному виконанню працівниками органів державної виконавчої служби своїх службових обов’язків та дисциплінувати їх.

Частина 4 цієї ст. акцентує увагу на тому, що працівник органу державної виконавчої служби