Селянське самоврядування в Російській імперії за умов Першої Світової війни (1914 – лютий 1917 рр.)

З початком Першої світової війни, протистояння між селянськими посадовцями та «миром» відчутно загострилося. Передусім, це слід пов’язати з тим, що в умовах військового часу, як правило, посилюється адміністративна складова в управлінні країною, збільшуються повноваження усіх посадовців [14, 7; 49, 134; 50, 33]. Останнє варто віднести і на рахунок повноважень очільників селянських установ самовряду-

вання. По-перше, старости і старшини займались укладанням списків осіб, які підлягали мобілізації та безпосередньо організовували всю мобілізаційну компанію у селі [51, 21]. Через них до відома бранців доводилась інформація про те, які речі, яке спорядження мали взяти з собою мобілізовані, куди і коли з’явитись для проходження служби [52, 16]. По-друге, волосні старшини і старости організовували та контролювали роботи селян з риття окопів, заготівлі збіжжя, лісу, пошиття одностроїв, улаштування біженців тощо [15, 45-46; 53, 15; 54, 4зв. ]. По-третє, саме волосні старости і старшини укладали та своїми печатками скріплювали документи, що свідчили про «законність» надання членам родин мобілізованих матеріальної допомоги, пенсійного утримання ветеранам й інвалідам тощо [55, 31; 56, 1; 57, 78]. По-четверте, старости і старшини розподіляли на роботи по місцевих господарствах військовополонених, що в умовах нестачі робочих рук під час війни було вкрай важливим для функціонування селянського господарства [12, 145; 58, 55].

Отже, нагальні питання життя села військовими часами вирішувались безпосередньо через сільських посадовців, які при цьому були ще й провідниками офіційної політики правлячого режиму на селі. Зрозуміло, що у надзвичайних умовах військового часу контроль за діяльністю старост і старшин з боку місцевих адміністраторів, воєначальників також посилився [59, 69], звичайним став адміністративний тон по відношенню до сільських посадовців з боку земських установ. Окреслене, відповідно, вимагало від сільських посадовців підвищення виконавчої дисципліни, збільшувались їх поліцейські функції, вони мусили бути пильними і слідкувати за незнайомцями, якщо такі з’являлися в селі, вишукували підозрілих осіб тощо [11, 20]. Природно, що це впливало і на відносини з селянським загалом, сільські посадовці, по суті, отримали виключні адміністративні повноваження у житті села. Дослідники наводять факти жорсткого поводження очільників селянських установ з родинами мобілізованих, про штрафи, які сплачували останні, якщо не могли, приміром, виконувати важкі роботи для військових потреб [15, 45-47].

Однак найболючішим у відносинах цих посадовців з селянським загалом стало «хлібне», продовольче питання. За умов загострення продовольчої кризи в 1915-1916 рр., саме на волосних старшин покладалася уся відповідальність за перепис хлібних запасів і фіксацію продовольчих потреб у сільських громадах, подання інформації про це до державних установ [56, 33; 59, 17]. Крім того, селянські посадовці брали участь у реквізиціях збіжжя, харчів, коней [50, 42-56; 58, 79; 60, 40]. Зрозуміло, перелічені заходи нанесли відчутний «удар» по добробуту найбільш незахищених членів селянських громад, руйнувалися слабкі механізми соціальної регуляції. Тому гнів селянського загалу і протест проти такої політики були спрямовані безпосередньо на тих, хто виконував цю «ворожу» відносно односельців роботу – на волосних старшин, старост, збирачів податків тощо. Не дарма у 1917 р., відразу після повалення царату, як і в 1905-1907 рр., селяни масово почали переобирати очільників селянських установ самоврядування, іноді навіть цілими громадами оголошували про вихід зі складу волості або негайно приступали до організації на селі нових, революційних установ [61, 9; 62, 178-179; 63, 43].

Отже, на наш погляд, існує достатньо підстав вести мову про розкол у селянському самоврядуванні в роки Першої світової війни на селянську бюрократію та установи представництва селян. Загалом, це далоімпульс своєрідним «тектонічним зсувам» на селі, підштовхнуло селянські маси до протистояння з місцевими посадовцями, на тлі загального невдоволення населення війною порушувало хитку рівновагу у селянському самоврядуванні та вело до руйнації механізмів соціальної регуляції, які формувалися на селі у порефор- мені роки та зазнали удару в ході реалізації реформ 19061912 рр. Криза традиційної общинної ментальності селян, що поглиблювалася під тиском процесів модернізації на початку ХХ ст., в роки світової війни посилилася. На тлі десакралізації монархічної влади та деструкції релігійної свідомості, спостерігалося вороже ставлення до владних структур і бюрократії, що, врешті, призвело до радикалізації народних рухів і краху імперської державності на початку 1917 р.