Скільки разів Росія анексувала Крим…

Предмет:

Тип роботи:

Доповідь

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

зважаючи на її явні або ж приховані протурецькі симпатії. Виходячи з цього, важливою передумовою подальшого входження Криму до імперії стала форсована колонізація півострова лояльним населенням, оскільки в результаті тривалого російсько-турецького протистояння 70-х – початку 80-х років та наступного переселення татарського населення до Туреччини, півострів залишався практично напівбезлюдним. Основу колонізаційних ресурсів, на думку російського уряду, мали скласти росіяни та українці. Ставка на українську колонізацію Криму була свідомою і невипадковою. Власне, ще до анексії Криму, наприкінці 1770-х рр., у російському урядовому середовищі з'явився анонімний проект під назвою «Рассуждение одного Российскаго Патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах служащих к прекращению оных навсегда», який передбачав перетворення півострова в імперську територію. Згідно з цим планом, після «звільнення» Криму від татарського населення, наступним пріоритетом мала стати його колонізація російським та українським елементом: «Потом спросить волницу из донских казаков и из малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им также удобные места для хлебопашества, или для рыбной ловли, куда конечно доволно ахотников наитится может». Очевидно, в російському уряді небезпідставно сподівалися, що після ліквідації Запорозької Січі принаймні частина запорожців, зважаючи на їх власний досвід колонізації степового порубіжжя південноукраїнських земель, переселиться до Криму.

Імперський уряд здійснював постійний тиск на кримських татар, унаслідок чого переважна їх частина змушена була емігрувати до Туреччини. Одночасно від часів Катерини ІІ Крим інтенсивно заселявся колоністами, яким створювалися пільгові умови проживання. В контексті політики державної колонізації людність півострова збагатилася німецькими, голландськими, прусськими, швейцарськими, єврейськими та ін. громадами. Паралельно з урядовою розгорталася народна колонізація, в якій активну участь брали українці й росіяни.

У 1833 р. тисячі старовинних рукописів та книг як «шкідливі» для населення та «общего спокойствия» були відібрані по усьому Криму і спалені. На початок ХХ ст. на півострові майже зовсім зникли духовні навчальні заклади, загальна кількість мечетей за період 1805-1914 рр. зменшилась вдвоє: з 1556 до 729.

Вдруге Крим був анексований Росією наприкінці громадянської війни. Власне тривала історія громадянського протистояння 1917-1921 рр. належить до «скарбниці» дипломатичного маневрування та залаштункової політики.

В 1917 р. кримські татари, скориставшись революційним хаосом у Росії, проголосили суверенітет і заснували Кримську Народну Республіку. До створення уряду були залучені представники литовсько-татарської інтелігенції на чолі з Матвієм Сулькевичем, однак це не допомогло зберегти державність – у 1918 р., після вторгнення більшовиків, республіка була анульована. У квітні 1919 р. на півострові знову утвердилася радянська влада, і більшовики проголосили його незалежною соціалістичною республікою, уряд якої очолив брат В. Леніна Д. Ульянов. Республіка проіснувала близько двох місяців. Десантом з моря у червні 1919 р. Кримом знову оволоділи білогвардійці, які протрималися там до листопада 1920 р.

Втративши контроль над півостровом, білогвардійські сили емігрували до Туреччини. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було евакуйовано 145, 7 тис. військовослужбовців врангелівських армій та біженців. Доля тих, хто не бажав їхати на чужину, склалася трагічно.

10 листопада Реввійськрада Південного фронту (командуючий – М. Фрунзе, члени РВР – І. Смілга, М. Владимиров, Бела Кун) направила радіограму Врангелю, в якій обіцяла тим, хто припинить опір, аж до осіб вищого командного складу, «повне прощення стосовно всіх провин, пов'язаних з громадянською боротьбою». По суті, це звернення повторювало «Відозву до офіцерів армії барона Врангеля», опубліковану газетою «Правда» 12 вересня і підписану В. Леніним, Л. Троцьким і С. Каменєвим. Однак ситуація швидко змінилася. Не випадково 12 листопада до Криму на адресу РВР Південфронту (в копії – Л. Троцькому) пішла телеграма Леніна такого змісту: «Тільки що узнав про вашу пропозицію здатися. Дуже не задоволений непомірною поступливістю умов. Коли супротивник прийме їх, то треба реально забезпечити взяття флоту та невипуск жодного корабля, коли ж супротивник не прийме цих умов, то не можна більше повторювати їх і треба розправитися нещадно».

Виступаючи в Москві на зборах секретарів осередків Московської організації РКП (б) 26 листопада 1920 р., В. Ленін говорив: «Зараз у Криму 300 тисяч буржуазії. Це джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, усякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, перетравимо. « Ці настанови й стали безпосередньою підосновою більшовицького плану анексії Криму. Вирішальним інструментом його запровадження в життя став червоний терор.

Провідну роль в організації державного терору відіграв начальник Кримської ударної групи (утворена 21 листопада 1920 р.) в Особому відділі Південного й Південно-Західного фронтів Ю. Євдокимов, у майбутньому – організатор Голодомору 1933 р. у Північно-Кавказькому краї. Виконуючий обов'язки начальника Особого відділу ВЧК С. Дукельський з приводу діяльності Євдокимова висловився так: «Експедицією під керівництвом т. Євдоки- мова був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. осіб, з яких до 30 губернаторів, більш як 150 генералів, понад 300 полковників, кілька сотень контррозвідників і шпигунів. Було попереджено можливість виникнення в Криму білих банд». Командуючий фронтом представив Євдокимова до нагороди орденом Червоного прапора. Резолюція М. Фрунзе на нагородному листку була такою: «Вважаю діяльність т. Євдокимова такою, що заслуговує на заохочення. Через особливий характер цієї діяльності проводити нагородження в звичайному порядку не зовсім зручно».

Загальну