Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Певна річ, попри всі відхилення від соціалістичного ідеалу, радянське суспільство мало низку соціалістичних атрибутів: суспільні фонди споживання, соціальні гарантії, громадське виховання на принципах колективізму й гуманізму тощо. В українському селі в досліджуваний період існували елементи самоврядування й такі соціальні надбання, як піклування колективних господарств про пенсіонерів, інвалідів, дітей, шефство над закладами освіти, культури, охорони здоров’я. Тож слід заперечити деяким суспільствознавцям, зокрема М. С. Восленському, який вважав Радянський Союз країною, де переміг не соціалізм, а феодалізм .

Разом з тим унаслідок примусової колективізації українські селяни втратили не тільки землю, а й волю. Згідно з постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 р. видача паспортів колгоспникам, на відміну від інших верств населення, не передбачалася. Це автоматично зробило їх прикріпленими до місця проживання, тобто кріпаками.

Після ХХ з’їзду КПРС відбулася деяка лібералізація режиму, однак, як показали матеріали дисертації, ще протягом тривалого часу влада не наважувалася остаточно відмовитися від позаекономічних форм експлуатації й дешевої робочої сили на селі. Щоб покинути своє село, колгоспники мусили отримати дозвіл правління колгоспу й сільської Ради, але ті виконували неофіційну вказівку про відмову селянам в цьому під різними приводами. Автору вдалося знайти архівні документи, які засвідчили: селяни, які залишили село без дозволу, розшукувалися і поверталися додому міліцією. Остаточно всі обмеження прав колгоспників, зокрема обмеження прав на отримання паспортів і вільну зміну місця проживання, радянське керівництво скасувало лише в 1970-ті рр. у зв’язку з підписаною на міжнародній нараді в Хельсінкі Хартією прав людини (1975). Однак суспільні відносини на селі через свою інерцію змінювалися повільно; тривале принизливе становище колгоспників не могло не залишити глибокого відбитку у свідомості й соціальній психології людей.

У другому підрозділі – “Сільська людина як суб’єкт громадського життя” – розкривається соціальне обличчя сільського жителя, аналізується соціальний склад сільського населення, показується взаємозалежність соціально-політичної психології сільських людей та соціально-політичних відносин в країні.

Критично оцінюючи вигадану комуністичними теоретиками “тричленну формулу”, за якою радянське суспільство нібито складається з робітничого класу, колгоспного селянства й народної інтелігенції, автор дисертації доводить, що справжній поділ суспільства знаходився зовсім в іншій площині. Передусім суттєвою є різниця між сільськими й міськими жителями. Йдеться про те, що під впливом природних, виробничих і соціально-політичних чинників виникли специфічні ознаки, що характеризували сільську людину, були притаманні їй незалежно від того, де вона працювала – в колгоспі, тобто вважалася селянином, чи в радгоспі, тобто була віднесена до робітничого класу. Серед цих ознак: слабка виразність індивідуальності, послаблений самоконтроль, психологічна залежність від громади та осіб, які займають більш високе соціальне становище. У своїх політичних уподобаннях сільський житель традиційно був прихильником сильної влади, “твердої руки”.

Аналізуючи соціальну структуру сільського населення, автор дійшов висновку, що суспільство так званого реального соціалізму мало класовий характер, тільки головний поділ проходив не лінією “робітничий клас ― колгоспне селянство”, як це прийнято було вважати, а “номенклатура ― державні робітники (промислові та аграрні) ”. Попри твердження комуністичних теоретиків та пропагандистів про нібито соціальну єдність радянського суспільства, зближення різних класів і соціальних груп, насправді в суспільстві так званого реального соціалізму існувала зворотна тенденція – соціальне розшарування населення, зокрема сільського. Зазначене розшарування визначалося не лише рівнем освіти й кваліфікацією соціально-професійних груп, а й обсягом їх можливостей, прав, різницею економічного становища, різною мораллю.

Напівфеодальні відносини в колгоспно-радгоспному селі негативно впливали й на рядових людей, й на сільську номенклатуру. У селян, точніше у аграрних робітників, вони насамперед руйнували почуття хліборобської й громадянської гідності. Адже народна мудрість говорить: праця – багатство, що не заведене в рабство. Натомість колгоспна неволя відлучила селянина від поля. Саме через важку підневільну працю на чужій, не своїй землі у значної частини сільських трудівників відбувалися генетичні зміни не на краще в ставленні до праці. “Робота – не вовк, у ліс не втече”, “Косо-криво, аби живо”, “Добре в колгоспі жити: можна так-сяк робити” – подібні приказки виникли там, де людина не почувала себе вільним господарем. До суспільно-політичного життя більшість селян ставилася байдуже, бо люди переконалися: правий завжди той, у кого більше прав.

Сільська номенклатура, тобто директори радгоспів, голови колгоспів і сільрад, секретарі парткомів виховувалися таким чином, щоб бути здатними виконати без зайвих слів і вагань будь-яку вказівку не тільки господарського, але й політичного змісту. Основою системи була підзвітність кожного керівника виключно більш високим номенклатурним чинам, що породжувало кар’єризм, чиношанування, підлабузництво. Система, де керівники разом із зарахуванням до номенклатури отримували різні непередбачені законом привілеї й більш високі доходи порівняно з тими, хто мав номінально таку ж саму заробітну плату, формувала почуття зневаги до людей, вищості над ними.

Звичайно, і в цих умовах в Україні було чимало видатних організаторів сільськогосподарського виробництва, авторитетних селянських лідерів. На зміну таким талановитим “самородкам”, як С. Є. Бешуля, П. Ф. Ведута, М. А. Посмітний, Д. В. Бойко, Г. С. Могильченко та ін., приходили професіонали. У 1960-1980-ті рр. в Україні були добре відомі імена таких голів колгоспів, як Г. І. Ткачук