Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Однак, напевно, талант цих і багатьох інших керівників господарств розкрився не завдяки, а всупереч тоталітарній системі, однією із складових частин якої був так званий колгоспний лад. Діяти за законами системи і зберегти у своїй душі людяність, щирість, скромність вдавалося далеко не кожній людині, що потрапляла до номенклатурної системи.

Отже, й рядові сільські працівники, й сільська номенклатура об’єктивно виступали як опора існуючого режиму та соціальні носії напівфеодальних відносин на селі. Перші – зважаючи на їх консерватизм і конформізм, відсутність власності на засоби виробництва, другі – через належність до панівного класу. Усі разом – через низьку політичну і загальну культуру.

У третьому підрозділі – “Партія і Ради у вимірі суспільно-політичного життя сільського населення” – аналізуються дві головні форми соціальної активності сільських жителів – участь у діяльності партійних організацій і Рад народних депутатів.

Хоча СРСР звався країною Рад, а Українська республіка, як і всі інші, – радянською, але над органами радянської влади насправді стояла партія. Особливо безправними були сільські Ради народних депутатів. Як свідчать матеріали дисертації, вони не мали ані повноважень, ані матеріальних можливостей не лише для того, щоб здійснювати верховенство своєї влади, але й стати над владою господарських керівників.

Обрання депутатів усіх рівнів до 1990 р. відбувалося на безальтернативних засадах. Причому кандидатури “народних трибунів” заздалегідь визначалися партійними органами. Тож такі “вибори” можна розглядати як масові ідеологічні акції, засіб формування “селянської аристократії” й навіть специфічну форму народних гулянь. Однак навряд чи вони свідчать про суспільно-політичну активність громадян.

Якщо селянин хотів проявити свою політичну активність, йому пропонували вступити до лав КПРС. Могло скластися враження, що саме у партійній організації вирує політичне життя, вирішуються усі господарські справи. Однак і тут на людину чекало розчарування. Виявлялося, що ця активність мусила відбуватися лише в одному напрямку – підтримка й виконання завдань, що визначила компартійна номенклатурна верхівка.

Партійна номенклатура турбувалася про поповнення лав партії за рахунок селян заради збереження й посилення свого контролю над селом і сільськими господарствами. Виконання цього завдання для неї значно полегшувалося тим, що партійні організації на селі об’єднували найбільш кваліфіковану й не байдужу до всіх громадських справ частину справ сільського населення. Однак, як свідчать матеріали дисертації, компартійна номенклатура використовувала і сільські партійні організації, й систему Рад для маскування своєї диктатури, як своєрідний клапан, за допомогою якого можна запобігти небажаній надмірній громадській активності людей.

У четвертому підрозділі – “Колгоспний лад: випробовування на демократію” – колгоспна система показується як органічна складова частина суспільно-політичного ладу в країні.

Уся історія радянських колгоспів – від їх створення до ліквідації – була історією нечуваного свавілля і насильства, порушення прав кооперативів, нехтування прагненням селянства господарювати на власній землі на свій розсуд. Щоправда, керівництво країни неодноразово заявляло про необхідність припинити втручання бюрократичних структур в господарську діяльність колгоспів. Однак, як показано в дисертаційній роботі, сама природа адміністративно-командної системи була такою, що будь-які директиви й нормативні акти не мали сили, щоб утримати чиновників від спокуси покомандувати, дати вказівку, не відповідаючи за її наслідки. У свою чергу, голови колгоспів воліли не залежати не від кого, крім номенклатури більш високого рангу. Вони охоче виконували усі керівні вказівки, запроваджували будь-які новації, якщо ті не сприяли встановленню справжнього колгоспного самоврядування.

Ідеологи “колгоспного ладу” стверджували, що він базується на демократичних засадах, а саме: розв’язання всіх питань життєдіяльності колгоспу самим колективом за участю усіх його членів; виборність виконавчих органів управління та колегіальність у виконанні органами управління своїх функцій; періодичність звітності виборних органів і посадових осіб перед членами колгоспу; свобода критики діяльності органів управління і посадових осіб знизу; право колгоспних зборів усувати тих осіб, які не виконують покладені на них обов'язки.

На жаль, практика свідчила, що жодна з цих норм повністю ніколи не виконувалася, зокрема не виконувалося, за рідкісним винятком, ключове демократичне положення про виборність колгоспного голови. У свідомості колгоспників, як видно з їхніх листів і скарг, керівник не обирався на посаду людьми, а “призначався”, “присилався”, “ставився” владою на посаду. Питання кому очолювати господарство, вирішувалося передусім у партійних органах. Обрання на зборах було, як правило, суто формальною справою. Причому на селі влада керівника господарства була особливо великою, адже він керував не лише виробничою діяльністю, але й організацією громадського життя людей. Тому, хто не був згодний з “лінією” колгоспного голови, практично не залишалося іншого виходу, як поїхати з села.

Так званий колгоспний лад віддзеркалював такі характерні риси режиму, як адміністративно-командна економіка, підпорядкованість інтересів окремої людини інтересам держави, підприємства; існування демократичних елементів для маскування тоталітарної сутності влади; патерналістська роль влади у створенні на селі соціально-побутового і культурного середовища, соціальна ієрархія тощо.

Третій розділ – “Соціальні аспекти сільськогосподарського виробництва” – містить чотири підрозділи. У першому підрозділі – “Деформації в