Соціологія релігії

У 60-ті роки, особливо у США, соціологія активно працювала на замовлення різноманітних релігійних організацій, а релігійні інтелектуали нерідко використовували в теологічних розробках засоби соціологічного аналізу. Однак теологія і соціологія релігії не стали взаємодоповнюючими дисциплінами. Теологія розглядала соціологічні дослідження як засіб досягнення релігійної мети. Соціологія вбачала свій професійний інтерес у дослідженні релігії як соціального і культурного феномену. Розмежування теології та соціології не зводиться до розбіжностей в інтерпретації соціальних явищ, воно – у принципах розуміння людини та її соціальної поведінки.

Агресивна антирелігійна позиція шкідлива для соціології, оскільки вона підпорядковує наукове дослідження релігії ідеологічним цілям – боротьбі проти релігії. Якщо клерикальна соціологія стверджує про обслуговуючу функцію соціології релігії щодо теології, то за радянських часів соціологію релігії розглядали як складову наукового атеїзму. Визначальним у соціологічному розумінні релігії є «віра в надприродне», що вирізняє «культову поведінку» з-поміж інших форм соціальної поведінки. Коли, наприклад, Юрій Левада в книзі «Соціальна природа релігії» (1965) відмовився від поняття «надприродне» в соціологічній характеристиці релігії, його звинуватили в схилянні перед «буржуазною соціологією», в протиставленні гносеологічного підходу до релігії соціологічному аналізу її. Радянське релігієзнавство, в тому числі й соціологія релігії, розглядало релігію як позасоціальний феномен, як «пережиток минулого». За таких обставин і теологія, і науковий атеїзм зійшлися в запереченні специфічного соціологічного бачення релігії.

Наукове знання про релігію не є ні прорелігійним, ні антирелігійним. Серед вчених-релігієзнавців, соціологів релігії є віруючі й невіруючі. Однак професійна етика не дозволяє переступати межі, які відділяють ученого від релігійного проповідника або атеїста. М. Вебер вважав дотримання цих засад справою «інтелектуальної чесності». Соціологія керується принципом, сформулюваним Е. Дюркгеймом: соціальні феномени повинні бути поясненими завдяки соціальним категоріям.

Аналізуючи релігію, соціологія вдається до універсальних засобів, вироблених і застосовуваних нею в дослідженні різних соціальних явищ: опитування, статистичний аналіз, спостереження й експеримент, крос-культурний порівняльний аналіз, контент-ана-ліз, аналіз письмових джерел, історичних документів.

У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії використовує різноманітні методологічні підходи: структурно-функціональний аналіз, со-ціокультурний, конфліктологічний, феноменологічний, історико-порівняльний тощо.

Становлення соціології релігії як наукової дисципліни

Початок формування соціології релігії як наукової дисципліни припадає приблизно на середину XIX ст. її виникнення зумовили процеси в європейському суспільстві, започатковані епохою Просвітництва й антифеодальними буржуазними революціями. Одним з найважливіших її джерел була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту французькими енциклопедистами XVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Ця критика сприяла пробудженню інтересу до соціальної зумовленості релігії та її ролі у житті суспільства. Відповідно релігію стали виокремлювати із сукупності суспільних інститутів як особливий феномен, щодо якого інші суспільні реалії розглядали як світські (секулярні).

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804) одним з перших обґрунтував можливість розглядати релігію з позицій наукового мислення: розум має сильніші аргументи, ніж ті, якими послуговується церковна доктрина і Святе Письмо. Кант обстоював самостійність людини та людського розуму, який реформує, раціоналізує історичну релігію, визнаючи при цьому соціальну корисність «природної», «розумної» релігії як основи морального порядку в суспільстві.

Одна з особливостей соціального розвитку західного суспільства полягала у зростаючій складності та диференційованості суспільних інститутів. У зв'язку з цим постало питання про місце релігії серед інших соціальних інститутів та її взаємини з ними. Якщо радикальні критики вбачали в релігії тільки соціально-негативний чинник, то соціальну науку цікавило, що насправді відбувається у житті суспільства під впливом релігійної віри. Такому спрямуванню наукового інтересу сприяли результати досліджень історії, філології, антропології, етнології.

Першим цю проблематику порушив французький філософ О. Конт, який вважав, що в дослідженні соціального життя важливо з'ясувати засади соціального порядку, а відповідно й соціальну роль релігії. Згідно з його вченням про соціальну динаміку, заснованим на еволюційних засадах, суспільство долає три стадії розвитку, аналогічні періодам людського життя, – дитинство, юність і зрілість. На першій – «теологічній» стадії – людина марно намагається досягнути «безумовного пізнання внутрішньої суті» явищ і причин їх виникнення. її релігійна свідомість представлена трьома типами – фетишистським, політеїстичним та монотеїстичним. Останній тип свідчить про перехід від теологічного до «спекулятивного» мислення, що домінує на «філософській», метафізичній стадії. На третій стадії людина, спостерігаючи явища, намагається встановити між ними закономірні зв'язки. Це стадія панування науки.

Для соціології релігії, на думку О. Конта, найважливішими є два аспекти:

1. Релігія, яка на першій стадії була невід'ємним елементом людського суспільства, згодом поступово витісняється науковим знанням. Ця думка була покладена в основу концепції секуляризації, витіснення релігії з різноманітних сфер життя суспільства і занепаду її впливу.

2. Кожна стадія розвитку пов'язана з певними соціальними структурами, відносинами у сфері влади. Пануванню теологічних ідей, яке охоплює людську історію від її початку до XII ст., відповідає домінуюча роль духовенства та військових, які з точки зору позитивізму є непродуктивними