+3 8(066) 185-39-18
fщо до теперішнього часу кардинальні зміни в економічному механізмі функціонування галузі освіти в напрямку його роздержавлення лише декларовані, а реальних зрушень у кращий бік майже немає. Причина подібної ситуації полягає в недостатньому концептуальному осмисленні змістовних моментів механізму державного регулювання, його сутності, принципів, форм і методів.
Сенсом трансформації командного управління освітою в регулювання освіти має стати перехід від спускання навчальним закладам директив для виконання будь-яких рішень відомчого органу щодо створення економічних умов функціонування всіх суб’єктів сфери освіти. Вони мають сприяти досягненню тих або інших результатів, оптимальних як з позицій індивідів і колективів, так і з державних позицій.
При цьому державний вплив має виражатися не тільки з боку пропозиції освітніх послуг у вигляді державного сектора освіти, але і з боку попиту на освіту, так, наприклад, у формі державного освітнього замовлення, що гарантує
загальний високий рівень розвитку людського потенціалу. Визначена подібним чином сутність і необхідність державного регулювання галузі освіти реалізується в конкретних елементах даного механізму, якими є: основні принципи державного регулювання; державна стратегія розвитку освіти; прогнозування і програмування сфери освіти; форми і методи адміністративного регулювання; фінансово-економічні методи регулювання, пріоритетні напрямки регулювання.
Успішний розвиток механізму державного регулювання галузі освіти багато в чому визначається станом концептуальної розробленості його змістовних аспектів. При цьому орієнтиром для застосування тих чи інших конкретних форм і методів регулювання, своєрідним обмежувальним контуром повинні стати науково обґрунтовані принципи цього регулювання.
Найбільш актуальними для регулювання ми визначаємо наступні принципи функціонування галузі освіти, що відображають економічний механізм, політичний і соціальний пристрій: оптимальне поєднання централізації і децентралізації регулювання; забезпечення розвитку пропорційності та єдності державного і регіональних освітніх просторів; академічна автономія освітніх установ, усіх суб’єктів освітньої діяльності; поєднання економічної самостійності та фінансової відповідальності освітніх установ; поєднання пріоритетності освіти з досяжністю стратегічних освітніх цілей.
Науково визначені принципи регулювання дозволяють більш обґрунтовано підійти до розробки стратегії розвитку освіти, визначити форми і методи успішного впливу держави на систему освіти, розробити безпосередні інструменти регулювання.
Ґрунтуючись на загальноприйнятих принципах регулювання та використовуючи сучасну методологію стратегічного менеджменту (аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища галузі освіти, методологія PEST- і SWOT-аналізу, системна оцінка її ролі), можна визначити основні елементи державної освітньої стратегії:
1) вихідні умови: сучасний стан освіти кризовий, тому будь-які програми та концепції розвитку повинні носити стратегічний характер. Однак, наявні програми, доктрини та концепції як на державному, так і на регіональних рівнях властивостями стратегічних повною мірою не відрізняються;
2) стратегічна мета: розвиток освіти, що включає наступні аспекти: розвиток освіти як умова саморозвитку людини; розвиток освіти як умова розвитку економіки; розвиток освіти як умова розвитку суспільства; розвиток освіти як умова саморозвитку сфери освіти.
3) механізм реалізації стратегії: при реалізації стратегії повинні використовуватися інструменти не тільки державного управління освітою, а й державного регулювання освіти.
За наявності певних основних принципів регулювання і розробленості стратегії розвитку безпосереднє регулювання освіти повинне починатися з прогнозу освіти і підготовки програм.
Форми і методи регулювання освітою можуть бути структуровані як адміністративне і фінансово-економічне регулювання.
До адміністративного можна віднести: нормативно-правове регулювання освіти; державний сектор і державну власність в освіті; прояви державної монополії в освіті, виражені у формах ліцензування, атестації та акредитації, включаючи контроль якості освіти; державні інвестиції у розвиток освіти.
У фінансово-економічному регулюванні слід виділити такі форми: бюджетне фінансування освіти; альтернативні форми фінансування освіти; податкове регулювання освіти; регулювання ціноутворення на ринку товарів і послуг освітніх установ, тобто, запас конкретних методів та інструментів державного регулювання освіти досить широкий. Однак більшість з них знаходяться на стадії внутрішньо суперечливого становлення, проходять період відбору найбільш стійких і оптимальних алгоритмів і моделей, часто протидіючих один одному. Складність формування безпосередніх інструментів регулювання освіти посилюється тим, що сама освіта як соціально-економічний інститут зазнає процесів трансформації та розвитку власного змісту, що носять деструктивний характер. Щоб говорити про розвиток диверсифікованого механізму освіти в стійку цілісність, необхідно визначати результативність державного впливу на сферу освіти. Можливі кілька варіантів оцінки цієї результативності: на основі критерію ефективності освіти, на основі оцінки якості освіти, а також на основі оцінок успішності регулювання.
Для того, щоб процес становлення і розвитку конкретних форм механізму регулювання освіти був найбільш успішним, необхідно зосередити вплив держави лише на таких напрямках, які забезпечать найбільшу результативність. Серед таких напрямків можна виділити: стимулювання впровадження нових освітніх технологій на основі інформатизації освіти, реструктуризацію галузі освіти і розвиток нового економічного механізму.
Отже, організація державного регулювання освіти повинна забезпечувати баланс публічного та приватного інтересу в цій галузі і відображати всі перераховані особливості. З метою забезпечення ефективності функціонування галузі освіти необхідно разом з обов’язковою державною підтримкою зберегти державно-громадський характер управління, розвивати самоврядування в галузі освіти, відобразити організаційно та нормативно створення регіональних освітніх комплексів. Ці завдання повинен вирішувати відповідний механізм державного регулювання в галузі освіти України на основі необхідної нормативної бази. У сучасних умовах держава повинна приймати до відома суперечливі реалії, які проявляються в різних сферах суспільного життя і, враховуючи це, робити усе можливе на законодавчому рівні, щоб підвищити освітній рівень українського суспільства та забезпечити належне функціонування діяльності галузі освіти. Саме тому в подальшому необхідно приділити увагу вивченню законодавства як чинника державної політики в галузі освіти України, реалізація якої сприятиме розвитку сфери освіти.
Література
1. Агапов А. Б. Административное право / А. Б. Агапов. – 8-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во Юрайт. 2012. – 874 с.
2. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч.: у 2-х томах Т. 1.: Загальна частина / [ред. кол. В. Б. Авер’янов (голова)]. – К.: Юрид. думка, 2007. – 592 с.
3. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк та ін. / ред. Ю. П. Битяк. − К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
4. Вєльчева Н. І. Науково-теоретичні основи державного регулювання вищої освіти // Державне будівництво [Електронний ресурс] – № 2 . − 2009. − Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2009-2/doc/1/11.pdf.
5. Державне управління: Словн.-довід. / Уклад.: В. Д. Бакуменко (кер.творчого кол.), Д. О. Безносенко, І. М. Варзар, В. М. Князев, С. О. Кравченко, Л. Г. Штика; Заг. ред. В. М. Князева, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ. − 2002. – 228 с.
6. Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. − Вид. друге, перероб. і доп. − Одеса: Юридична література, 2002. − 312 с.
7. Мартемьянов В. С. Хозяйственное право. Том 1.Общие положения. Курс лекций − М.:Издательство БЕК, 1994. – 312 с.
8. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. – М.: Дело. − 1991. – 701 с.
9. Чиркин В. Е. Государственное и муниципальное управление / В. Е. Чиркин. − М.: Юристъ, 2004. – 320 с.